|
Перші дні літа... зранку ще дихали прохолодою, проте щодня сонце здіймалося вище і, вже до полудня ставало спекотно.
Раз-по-раз над аеропортом пролітали літаки - вони вривались у простір, ніби додаючи йому тепла. Їхній гул час від часу поглинав усе навколо: шурхіт валіз, людські голоси та монотонні оголошення рейсів.
За кілька хвилин рух у фойє пожвавився. До Києва прилетіла делегація скрипалів у межах програми професійного обміну. Марина стояла осторонь, тримаючи табличку: ”PARIS-KYIV. VIOLIN WORKSHOP”.
За кілька хвилин біля неї стояв чоловік, років п’ятдесяти, привітавшись, представився керівником групи, вони перекинулися фразами і поспішили до виходу. Про щось розмовляючи французькою мовою, за ними йшло декілька скрипалів.
Підійшовши до автобуса, Марина повернулася до групи, від здивування її зіниці розширилися. Вона помітила Миколу – своє перше кохання, з яким у шкільні роки навчалась у музичній школі. Поряд з ним, йшла типічна чорнява француженка.
Раптово, плеча Марини торкнувся водій автобуса, запитав:
- Марино Борисівно, ми їх веземо в готель, чи зразу в ресторан?
На мить відірвавшись, вона побіжно відповіла:
- Та ні, у нас іще є час. Їдемо в готель, думаю заради обіду, їм не буде важко пройти якихось десять метрів.
Відчуваючи прилив жару до обличчя та легке тремтіння тіла, вона відійшла в сторону, саме в цей час Микола побачив її. Його серце закалатало в бубон, в голову стрілою влетіла думка: » Невже моя Марина». Та зненацька, його руки торкнулася та особа, що йшла поруч, щось йому дуже швидко й голосно сказала. Марина ж настільки була в напрузі, що не розчула її слів. Він, зразу нахилившись, щось їй тихо сказав, зробивши кілька кроків - вже стояв перед Мариною.
Їх погляди зустрілися, в очах здивування і, миготіння сонячного блиску, ніби у боротьбі зі смутком. Їх очі то ясніли, то тьмяніли, за мить у них неначе виривалося вогнище то знову затухало.
Водій помітив, що всі бажаючі, крім них, знаходяться у салоні автобуса, вигукнув:
- Я вже готовий, рушаймо!
Микола, як колись, сміливо взяв її за праву руку. Одна брова вмить здригнулася, він пригадав, як вона ранила вказівний і середній пальці. Примруживши очі, він подивився на них, тихим голосом сказав:
- Привіт пропажо! Я такий радий тебе бачити!
Її обличчя розпливлося у милій усмішці, ніби й не було тих: семи років розлуки, тихо відповіла:
- Привіт, мандрівник!
Він допоміг їй зайти в салон, при цьому злегка нахилившись, прошепотів:
- Нам терміново потрібно поговорити.
*
За вікном миготіли фасади будинків та зелень скверів. Поки автобус їхав до призначеного готелю, вона, вже маючи досвід гід-перекладача, розповідала про місто Київ: музеї, архітектуру, історичні пам’ятки, храми. Бажаючих більше пізнати місто, запрошувала на вечірнє турне, або ж після виступу, чи за день перед від’їздом, з екскурсоводом подивитися на визначні місця міста.
Біля готелю Марину зустріла Ольга (жінка років сорока - працівник закладу), привітавшись, сказала:
- Твоя місія закінчена - будуть поселятися, я сама їх запрошу до ресторану, а ти, якщо захочеш, то підійдеш.
Не встигла Марина відійти в сторону, як її догнав Микола, швидко заговорив:
- Я думаю мені не варто зупинятися в готелі, може ти мене в гості б запросила?
У її волошкових очах здивування, ледь стримуючи сміх, співучим голосом вимовила:
- Ну ти даєш! Ти впевнений, що я незаміжня?
- Ні, якби ти вийшла заміж, я б відчував. Не хочеш запросити додому, тоді йдемо в ресторан, там більш-менш не так гучно, ми зможемо поговорити.
- Гаразд, неподалік лавка для відпочинку, на пару хвилин присядьмо, не більше, бо мені треба зайти в турагентство, дещо владнати.
Вони йшли до лавки, вона продовжувала говорити:
- Ти, мабуть, подумав, що я куратор, та ні, у нас куратор Софія, вона сьогодні пішла до стоматолога видаляти зуб мудрості, попросила мене підмінити. Я теж граю на скрипці, побачиш і почуєш мою майстерність, можливо чутиму критику, ти завжди любив це робити.
Присівши на лавку, її погляд, досить задумливий, ковзав по ньому, ніби в намаганні знайти те, колись доволі знайоме, від чого була у захваті. Він теж дивився на неї, але помітно слідкував за її поглядом, у грудях тиснуло, хотілося запитати:» Ти мене забула? Чи й досі так кохаєш, як колись казала?». Але він не посмів порушити глухе мовчання.
Марина, виправивши своє біле кучеряве волосся, що ледь торкалося плечей, приховуючи хвилювання, все ж наважилася сказати:
- Ти бачиш яка доля, ми знову зустрілися, мені й не снилося, що через стільки років.
Він помітив її хвилювання, різким рухом рук, схопив за руку.
- Я прошу, ти цього разу не тікай!- сказав благаючим голосом.
Запала тиша… для обох, здавалося - зникли всі навколишні звуки. Її виразні очі та рум’яні щоки притягували його наче магніт. Він відчував, як тремтить її рука, і він губами торкнувся прохолодних пальців.
- Не треба, - Марина озирнувшись, мовила тихо.
- Але чому? Невже час так нас змінив?- відразу пролунало його запитання твердим, але глухим голосом, подібний далекому гуркотінню грому:
- Ні-ні, я не повірю. Ти ж, мене кохала, була моєю втіхою, хіба ні?
Повільно звільнивши руку, вона ледь чутно сказала:
- Так! То були щасливі дні. Але тепер у тебе є інша, я бачила вас разом.
Його зіниці розширилися, брови вирівнялися, обличчям промайнула тінь. Він помітно почервонів:
- Це ти про Кетрін - вона просто колега. То ти ревнуєш! А значить - не забула! Знаєш що… я піду в готель, зніму номер. Ти просто прийди. Поговоримо, замовимо вечерю. Ми ж не чужі. Я досі пам’ятаю родимку на твоєму стегні і, запах твоєї шкіри.
Її очі забігали, наче у сполоханої лані. Обличчя вмить вкрилося червоними плямами - вона різко піднялася з місця:
- Гаразд, передзвони, я прийду. Але без сюрпризів! Твоя пасія не повинна стежити за тобою. Тут мене кожен працівник знає, і я не збираюся, заради однієї зустрічі, втрачати репутацію.
Микола вже стояв перед нею. Він мовчки дивився, як вона говорить, а тоді раптом міцно притягнув до себе і жадібно впився в її губи.
Вона різко відсторонилася:
- Миколо…
Його ім’я, прозвучало як стогін, ніби сама душа благала про пощаду.
Важко переводячи подих, вона пішла. А йому вкотре хотілося сказати: »Не тікай». Стиснувши руки в кулаки, він спромігся зупинити цей порив. Миттєво думка метеликом у голові: »Вона прийде, обіцяла».
*
Марина повернулася додому. Її квартира неподалік від готелю, на даний час - це для неї спасіння. Біля вхідних дверей, сумочку й телефон залишила на тумбі, вона знесилено впала на диван, притискаючи до себе подушку, думки гнітили: “Чому втрачено стільки часу? Чому ти раніше не дав про себе знати. А чи ти правду сказав про ту француженку? Хоча ніколи не брехав… але тоді зник, не залишив жодної краплини надії”.
По кімнаті рознеслося гучне ридання.
Літній вечір добігав до кінця… На сході - небо вкрилося темними хмарами, а західний край неба мав червоний колір, як передвісник – завтра буде вітряно.
З телефона тихо лилася “Венеція” Пітера Мартіна. Марина обожнювала цю музику, вона працювала за ноутбуком і, часто позирала на годинник, а потім до вікна. У душі боролася сама із собою, колючі думки розчавлювали від невизначеності: “ Йти - чи не йти?
Їй здавалося час підганяв: “Вставай і йди! Чого сидиш?! Ти ж його кохаєш, борись за своє щастя!”.
Чомусь помітне тремтіння тіла, за спину ніби хтось кинув снігу, вкотре пройняв холод. Відчувши пітні долоні, сердито закрила ноутбук.
- О, Господи! Навіщо знову - він з’явився у моєму житті? Недарма кажуть: “ Кохання без страждання не буває ».в Вона із заплющеними очима, виснажена думками - пересіла у крісло.
Раптово, дзвінок у двері і, одночасно за вікном грім - сполохали її, як пташку. Різко вставши - вона прошепотіла:
- Можливо Ольга вирішила зайти?
Біля дверей нічого не запитала - кваплячись, їх відчинила навстіж.
Перед неї, з великим букетом червоних троянд, стояв Микола.
Вона відразу відвернулася від його пронизливого погляду, він же поспішив, голосно мовив:
- Не ховай очі! Не ображайся що прийшов без попередження. Не зміг тебе дочекатися, кожна хвилина здавалася вічністю. Будь ласка візьми ці квіти, як ознака нашого примирення. Я рахував їх перемноживши на три - за всі роки нашої розлуки. Давай поговоримо - думаю, це нам обом життєво важливо.
Подякувавши, Марина взяла квіти і, кивнула рукою до кімнати, у її голосі ковзнула тінь хвилювання, запитала:
- Проходь, коли вже прийшов. Що щось термінове, чому не дочекався?
Вже машинально взявши з ванної кімнати пластикове відро з водою, вона в нього поставила квіти.
Він слідив за кожним її рухом, хвилюючим голосом мовив:
-Ти розумієш, відколи ми зустрілися, я втратив над собою контроль.
Присівши на диван, вона запропонувала:
- Розслабся, сідай поруч. І правда ми ж не чужі.
Його голос став впевненим:
- Повір! Я так давно тебе загубив - не по своїй волі. Мої батьки, мене поставили перед фактом за один день до переїзду в Париж. Це все навмисно було зроблено, щоб я не встиг тебе побачити.Ти, мабуть, будеш їх засуджувати. На жаль, вони це зробили свідомо, бачили, що я закохався. Вибач та брехати не посмію, вважали, що ти мені не підходиш, не рівня. Але це ж не моє рішення було. Вони живуть у Парижі - винаймають квартиру. Я з ними був лише рік, вони мене обмежували інтернетом. Я не мав змоги переписуватися, тим паче бачитися по скайпу, хоча би з ким із друзів. Вже більш, як п’ять років, я мешкаю у дядька Стефана – двоюрідного брата батька, якому вже минуло сімдесят років. Він одинак, мені допоміг вивчити французьку мову і, після кількох іспитів, мене прийняли в цей колектив. Не знаю, повіриш чи ні, але пізніше тебе шукав, ті хлопці з якими спілкувався в школі, твоєї нової адреси не знали.
Вона слухала ледь схиливши голову, крадькома позирала на нього. Так хотілося вірити, що вона все ще кохає. Раптом він взяв її руки й здивовано підняв брови. Ніжний погляд і, тихий голос торкнулися самого серця:
- Чому такі холодні руки? Хвилюєшся? Ти мене не забула…я це відчуваю.
На віях Марини бриніли сльози. Вона втратила контроль, не могла вгамувати почуття, що раптом захлеснули її з головою. На якусь мить заплющила очі, намагаючись опанувати себе, але він уже був надто близько. Його губи ніжно торкнулися її губ - тих самих, які він колись цілував, пив їхній солод до сп’яніння.
З телефона знову й знову линула “Венеція”, додавала впевненості та рішучості. А за вікном усе небо в блискавках, як їхні взаємні почуття. Грім поглинав кожен стогін, розчиняючи його в далечині.
*
За вікном ранок… Сонячне проміння лоскотало листя каштана, який неподалік, неначе заглядав у вікно, передаючи настрій ніжності і тепла. Вони у ліжку… Одночасно розплющили очі, позирнувши один на одного, вона прошепотіла:
- Ти ще трохи полеж, я приготую каву.
Він задоволено дивився на неї, у відповідь ледь усміхнувся.
Микола знав, що до десятої години у нього ще є час до репетиції. У його планах - основне зараз більше провести з нею часу, щоб вона не відмовила у подальшому спілкуванню. І таку ж провести ніч блаженства - до насолоди і сп’яніння, яка є таємничістю двох закоханих сердець. Марина ж, йому повідала, що вдень має особисті справи - у неї репетиція мала відбутися о шостій годині вечора.
Він тільки заченив за собою двері, вона відразу подзвонила до батьків, попередила, що за хвилин тридцять приїде.
У відчинене вікно таксі, час від часу вривався вітер, немовби навмисно охолоджував її хвилювання. Їй обов’язково потрібно поговорити з батьками, про всяк випадок, попередити про відпустку, перш ніж вирушити в турне Францією.
Піднявшись ліфтом на п’ятий поверх, Марина помітила привідчинені двері квартири батьків. Майнула думка: ” От тато, все життя йому роблять зауваження, що залишає двері не зачиненими і ось знову те саме. Вона тихо зайшла в передпокій і почула гучний голос матері:
- Так! Я чула про приїзд скрипалів та, не думаю що він приїде.
Потім стало тихо. Марина завмерла, напружила слух і тут знову голос матері:
- Ой, Людочко! Та тепер, я вже за неї не боюся, досить доросла. Ти правду кажеш, це всі гени від рідної матері. Та теж спочатку п’яніла від музики, а потім від горілки. Тому й відмовилася від неї іще в пологовому будинку. Воно ж було для дитини краще, щоб вона могла їй дати? Та ти ж маєш дітей, знаєш, як з ними важко. Думаю її щастя, що нічого не знає про матір. А тепер що - вже минуло десять років, як та похована, навіть ніхто і не знає де її могила.
Мозок Марини відмовлявся приймати ці страшні для неї слова, хоча вона їх чітко чула. Дівчина відчула, що втрачає рівновагу, і повільно опустилася на підлогу. За кілька секунд тиші знову пролунав твердий голос матері:
- Ти розумієш, ми їй про це не могли сказати. Вірніше - я не дозволила Борису. Він так її любить! Я боялася, що вона кудись піде, зникне з нашого життя і він мене покине. Ти ж знаєш, моя робота медсестри - це вічна економія грошей, ніяких подорожей до моря. Він же в подарунок від батька отримав два ресторани, вони, до речі, дають непоганий дохід. А я ж від кращого життя не відмовлюся. А тепер, як навіть вона кудись поїде, це мене вже не хвилює. Він, можна сказати старий, кому вже буде потрібен. Ну гаразд, чую шурхіт, напевно вже Борис повернувся. Бувай!
У Марини настільки загострений слух, що зненацька почула зупинку ліфта, руками ковзаючи по стіні, все ж піднялася з підлоги. За мить відчинилися двері - батько, помітивши дочку, здивовано мовив:
- О, привіт сонечко! Ти вже, як я - залишила двері привідчинені.
- Привіт тату! Та ні, я просто не встигла зачинити,- вона намагалася приховати хвилювання, все ж голос трохи тремтів.
- Ти помітно бліда. Що піднімалася сходами? Чи замерзла? А може захворіла?- він запитав стривожено.
Його рука торкнулася її лоба, продовжив:
- Та ніби ні, температура нормальна.
- Та це я просто трохи схвильована. Приїхала попередити про відпустку.
Їм назустріч вийшла мати - намагаючись приховати лукавість, мовила,
- Думаю - хто тут так щебече? А це тато зі своєю любимою дочкою так мило спілкується.
У грудях, Марина відчувала тупий біль, у горлі відбивався стук серця. Їй би після почутого розридатися, злегка примруживши очі, щоб себе заспокоїти, намагалася перехоплювати подих. То немов доля подала їй соломинку для спасіння - телефонний дзвінок від Миколи, відразу привернув увагу. Її очі блищали від прихованих сліз, вона різко натиснула кнопку прийняття виклику, відповіла:
- Алло! Я слухаю!
Відійшла до вхідних дверей квартири, почула його слова:
- Мариночко! Це я. Я вже скучив, як ти? Ти ж не передумала, ми вечеряємо разом?
Ніхто крім неї - його слів не чув. Вона ж вирішила, що це гарний привід, зразу зникнути. Залишитися одній, переварити в собі все, про що випадково дізналася. Вона повернувшись до батьків, все ще на зв’язку з Миколою, вимовила:
- Так Ольго! Я тебе зрозуміла! За хвилин двадцять я буду, не хвилюйся.
Їй важко було подивитися в очі матері. Душевний біль, навряд чи можна так швидко вгамувати. Злегка нахилилася до батька, прошепотіла:
- Тату я тобі передзвоню.
А потім голосно продовжила:
- Ви пробачте мене! Та змушена їхати, терміново викликають на роботу. Як не сьогодні, то завтра я постараюся приїхати. Бувайте!
Вона відразу викликала таксі, спускаючись по сходах, кілька раз підряд телефонував Микола. Але вона боялася відповісти, відчувала, що почувши його голос розплачеться, як ображене дитя.
В таксі вона йому написала SMS- ” Ввечері побачимося. Вибач, я дуже зайнята. Цілую”.
Натиснувши - ” надіслати”, рука здригнулася, відразу думка: ” Ой напевно недоречно було писати ”цілую”. Але хто зараз для мене найрідніша людина після батька, це мабуть, все ж таки він”.
У квартирі тиша, хоч ножем ріж. Вона знову на дивані та вже всі сльози виплакані, перед очима спомини: коли вона хворіла, завжди біля неї був батько і вдень, і вночі. Коли температура під сорок, він давав ліки, чай з малиною. А коли отруїлася, то була в лікарні під крапельницею, знову був біля неї батько. А щодо уроків, то він перший помічник: пояснить, і посварить, і приголубить. Їй закарбувалася у пам’яті сварка, коли вона просила батьків, щоб навчатися у музичній школі. Мати категорично була проти: закатала істерику, навіть розбила тарілку, яку в той час тримала в руках з рушником.
Марина ж іще змалку, граючись у кімнаті одна. прислухалася до музики, яка лунала з радіо. Дівчинка завмирала від побаченого по телевізору оркестру, коли у виконанні лунала п’єса Баха. І коли навчалася в музичній школі, вона більше уваги приділяла виконанню творів Чайковського. Особливо, їй дуже подобалося слухати цикл із трьох п’єс для скрипки та фортепіано (“Роздум”,”Скерцо”,”Мелодія”). Її це більше приваблювало: цей цикл було створено в Україні, у маєтку Браїлів на Вінниччині.
Трохи заспокоївшись, вона ніби підкреслила все, що почула - то це спадкове. Думки крутилися метеликами: “Та хіба таку музику можна не любити? Чи варто зараз розповісти Миколі? Це буде помилкою, він вирішить, що через це, що я дізналася - тоді дам згоду. Звичайно, якщо із собою покличе. А якщо ні? Все ж ні, нехай колись, зараз про це потрібно відкинути. Батька шкода, знаю він сумуватиме. Але ж мені не двадцять років, пора своє гніздечко звити. Мені потрібно з ним зустрітися наодинці - думаю, він мене зрозуміє”.
Геть виснажена від сліз і думок - вона поринула у сон.
*
Після репетиції - у номер до Миколи постукали. Перед ним стояв керівник групи, переступивши поріг, гучно мовив ламаною українською мовою з французьким акцентом:
- Я не думаю, що ти, після своїх походеньок, залишишся в Україні, але все ж хотів знати твої плани.
Хлопець запросив присісти у крісло і злегка посміхнувшись, запитав:
- Це що - вже сорока на хвості новини принесла?
Чоловік, виправивши окуляри - все ж на нього зазирнув зверхньо, суворим голосом мовив:
- Ти маєш бути відповідальним! Не знаю що тебе з нею пов’язує, але я не хочу тебе, як одного з кращих скрипалів, втратити. Ти молодий, тобі потрібно рости, мати перспективу на майбутнє. Невже в Парижі ти собі не можеш знайти пару? Чим тебе не влаштовує Кетрін?
Запала тиша… Микола блукав поглядом, шукаючи слова. Він хотів, щоб Едуард Львович зрозумів: своїми успіхами в музиці він завдячує лише їй. Вона - його перше й останнє кохання, що відчинило двері у світ почуттів і стало тим самим ковтком повітря, без якого неможливе життя.
Збігли не секунди, а хвилин п’ять чи більше…Едуард Львович, хоч чоловік терплячий, та все ж, він різко піднявся з крісла, сухо мовив:
- Я зрозумів твоє мовчання. Одне скажу: ти хлопець розумний, перш ніж щось вирішити, добре подумай.
Микола, тільки подивився йому вслід, коли той йшов до дверей. Він вже думав, як Марині має зробити пропозицію, щоби вона все покинула і поїхала з ним.
*
Вібрація телефона пробудила дівчину, телефонував Микола. Вона кинула погляд на годинник - була за п’ятнадцять хвилин шоста вечора.
Нічого не слухаючи, поспіхом відповіла:
- Я вже лечу, я швидко.
В душі себе картала: ”Це ж треба так міцно заснути!”
У дзеркалі, Марина помітила ледь припухлі повіки, скоро нанесла тонік і ледь-ледь пофарбувавши губи, немов бджілка, полетіла до дверей.
Вечірній, помірний вітер злегка розвіяв волосся Марини, помітно освіживши її обличчя, надав їй впевненості. За кілька хвилин вона підійшла до театру, на неї вже чекав Микола. Помітивши її, йшов назустріч. Вона ж ледь усміхналася куточками губ, кивнула вказівним пальцем - подала знак, що не на часі, і вимовила:
- Вибач, я запізнююся, після репетиції зателефоную.
Минуло майже дві години, до фойє доносилися уривки гучних розмов. Микола, з букетом червоних троянд, задоволено усміхнувся, подумавши: ”Значить я прийшов вчасно. Це краще, ніж чекати, бо інакше я б хвилювався, як той першокласник перед вчителькою”.
На сцені театру, скрипалі у футляри ховали інструменти. Микола, на злеті своїх думок, упевнено піднявся до них - він раптово підійшов до Марини і вручив троянди. Вона залилася ніжно рожевим рум’янцем. Від здивування її зіниці розширилися, їх погляди зустрілися. У очах миготіння блиску і сонячного світла. Миттєва його думка придала сміливості: “Вона не відмовить мені”. Тримаючи у руці коробочку із золотою каблучкою серце з фіанітами, він став перед нею на одне коліно. Помітивши таку сцену, всі присутні завмерли. Його голос, такий же мелодійний, як і ніжна музика скрипаля, змусила Марину завмерти:
- Мариночко! Сонце моє, я тебе кохаю! Ти є справжнім подарунком долі, прошу виходь за мене…
Ось так при всіх… Вона такого не чекала, її погляд пролетів по всьому залі і нарешті зупинився на ньому. Від хвилювання її обличчя іще більше почервоніло, вона подала руку, і одночасно слово” так” порушило цю тишу. Раптовий плескіт долонь донісся і до фойє, а Едуард Львович йшов до виходу, та почувши плескіт повернувся в зал.
В цей час, Микола пригорнувши до себе Марину, цілував у чоло.
Вразливий крик Едуарда Львовича, неначе грім привернув до себе увагу:
- Стоп! Стоп! А ви що коїте? Що тут відбувається?
Микола, взявши Маринину руку з каблучкою, поцілував і твердим голосом, піднявши на нього проникливий погляд повідомив:
- Едуарде Львовичу! Не варто так перейматися! Знайомтеся, це Марина: моя муза, моє натхнення до музики, моя майбутня дружина, вона полетить зі мною.
Чоловік кліпав очима, двигнув плечима, роставивши руки, неначе летів по сходах, вигукнув:
- В такому разі вітаю! Все ж, я вважаю мене можна було попередити. Ой молодість-молодість! Як у них все просто…
За годину, вони закохані, спілкувалися в кафе, а згодом йшли разом додому - до Марини.
Ранкове сонце пестило кухонні фіранки. На столі кава, за ним весела розмова двох закоханих сердець. Марина вкотре, замість себе, пропонувала з’їсти тістечко. Її тепла рука злегка торкалася його щоки і тихий голос звучав досить спокусливо:
- Миколко, ну відкрий рот, з’їж, виручай, бо я боюся це зашкодить фігурі, навіщо ти купив, аж п’ять штук.
Він хитро обвів очима, прийняв тістечко, ковтнувши мовив:
- Я люблю солодощі, тому і взяв. Правда тебе більше люблю.
Вже за секунду - довгий поцілунок, відчуття єдності і насолоди.
А час поспішав… В театрі гамірно. Сьогодні розпочався виступ колективів. Микола весь час проводив з колегами. А Марина, після спілкування з батьком по телефону, поспішала в кафе, де з ним мала відбутися зустріч.
Кафе зустріло Марину ліричною музикою і приємним запахом кави. Батько, помітивши її, з помітним хвилюванням, встав зі стільця, мовив:
- Доню, я радий тебе бачити. Добре що ми зустрілися, відколи ти побігла, мене тривога не покидала. У тебе щось трапилося?
Марина присівши на стілець, взяла його руку в свою, відразу помітила:
- Та не хвилюйся ти так, он - рука, як лід.У мене все добре! А трапилося те, чого я так давно чекала. Тату, до нашого театру прилетів колектив з Парижа - ми тепер з Миколою разом. Ти ж пам’ятаєш його?
Вона помітила в його очах блиск від сліз, відразу стиснула його руку, дивлячись в очі, благаючим голосом сказала:
- Тату, ти ж відпустиш мене?Тобі ж не байдуже моє життя?
По його очах повільно котилися сльози, він не зважаючи на них, взяв її руку, поцілував і тихо, неначе зранений птах прошепотів:
- Донечко, ти моя радість і щастя. Я тільки в тобі знаходив натхнення до життя. Ти ж моє ранкове сонечко і теплий вечір. Хто ж тепер зранку мені зателефонує і скаже: ”Татусю, доброго ранку”, а ввечері- ”Цілую. Доброї ночі?
Марина відразу його перебила:
- Тату, обіцяю, якщо я не зможу зателефонувати, то буду писати.
- Я розумію, настав час тебе, моя пташечко, відпустити. Ти його й досі кохаєш?- він уважно зазирав у її очі, говорив досить швидко.
- Так тату!- вона тільки встигла сказати, як до них підійшла офіціантка, принесла три філіжанки кави.
Він здивовано глянув на неї та вмить помітив, до них прямував Микола.
Марина мило усміхнулася, у її голосі ковзнула нотка задоволення:
- Ти молодець! Вчасно!
Він поцілував її в щоку і протягнув руку до батька. Той привітався, задоволено поплескав по плечі:
- Я дуже радий тебе бачити.
У обідню пору в кафе помітно побільшало людей - тут завжди стає жвавіше. Ліричка музика, то поглинала розмови, то зливалася з ними в унісон, накриваючи простір.
Вони з годину спілкувалися, та телефон Марини вже нагадував, що час йти в театр. Батько відразу встав, подав руку Миколі, той твердим голосом мовив:
- Ви не хвилюйтеся! Я не посмію її образити. Ми так довго чекали на цю зустріч - доля дала нам шанс у житті відчути справжнє щастя.
Марина обняла батька, поцілувавши у щоку, сказала:
- Татусю через два дня ми відлітаємо. Я зателефоную коли будемо в аеропорту. Думаю, ти приїдеш разом з мамою. Нехай вибачить, що ми не встигаємо до вас навідатися.
Минуло два дні… Вечірній Київ проводжав гостей, розриваючи простір, один за іншим здіймалися літаки. Микола і Марина. попрощавшись із батьками, озираючись, вже підіймалися по сходах трапу. Їх лиця, всупереч рокам розлуки, знову осяйні щастям. Попереду нове життя, як і їх нові твори, які линутимуть зі струн скрипок, сповнюючи віри і надії, що світ музики прекрасний, а її магія тільки придає сили і впевненості по стежці життя.
2022р
ID:
1061955
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 06.05.2026 14:02:48
© дата внесення змiн: 06.05.2026 14:47:54
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
любити, чекати, надіятись,
.
прочитала на одному подиху, дякую! 
