|
Тихої серпневої ночі, коли місто ще спало, а ранок лише вагався, чи вступати у свої права, до будинку під’їхала машина. Затих мотор, згасли фари. Вулицю знову огорнула темрява, і лише зірки на нічному небосхилі ледь-ледь освітлювали околиці.
Спалахнув екран мобільного - було трохи більше четвертої.
Він вагався: подзвонити їй чи не варто…
Хоч і домовилися зустрітися, але сон у цей час такий солодкий. І якщо вона просто спить у своєму ліжку - він усе зрозуміє.
Тихо скрипнула хвіртка. Він і не помітив, як вона підійшла до машини і відчинила двері.
Ще мить - і авто вже везло їх нічним, порожнім містом, подалі від очей, до заповітного місця, де можна побути наодинці й просто зустріти ранок.
Вони бачилися вперше, хоча до цього час від часу переписувалися. Коли він дізнався, що вона приїхала ненадовго в місто, то не вагаючись запропонував зустрітися.
Небо почало світлішати, коли вони нарешті приїхали, і машина зупинилася під розлогою березою, що тихо шелестіла ще нічним листям.
Вийшовши з машини, вони почали діставати мисливський реманент.
Небагато жінок люблять полювання. А ще менше - полюють самі.
Вона була з тих небагатьох. Така, мов богиня Діана, мала талант і любов до полювання, і водночас, як жінка, з притаманною материнською турботою оберігала природу, як тільки могла.
У темряві засвітилися два вогники - ліхтарики, що в заростях рогозу показували шлях.
Трава, вкрита вранішньою росою, виблискувала у їхньому світлі, наче хтось щедро розсипав по землі дрібне коштовне каміння.
Біля великого куща бузини, що чорнів над греблею, стежина звертала вправо. Не знаючи про неї, її легко було б оминути - і піти далі.
Вони спустилися цією стежкою вниз - і зарості очерету відразу поглинули їх.
Берег, як і належить болоту, був м’яким і піддатливим, а повітря насичене густими запахами мулу, ряски і стоячої води.
На землю ліг важкий рюкзак. З нього з’явився двомісний надувний човен.
Кілька хвилин - і він уже був накачаний, готовий прийняти їх на борт.
Вона сіла попереду і зарядила рушницю. Він поклав свою на коліна, але не заряджав - сьогодні не його полювання.
Човник тихо ковзнув і виплив з очерету.
Він гріб обережно, майже нечутно, намагаючись не зрушити тишу, що висіла над водою.
З плеса піднімався легкий серпанок, і здавалося, що вони пливуть десь високо - не по воді, а по м’якій, пухнастій, мов перина, хмарині.
Так, майже непомітно, вони опинилися на середині плеса.
Небо світлішало з кожною хвилиною. Силуети втрачали свою примарність, набували чітких обрисів.
Наче привиди на воді з’явилися два силуети - лиски виплили на сніданок.
Вони повільно розходилися в різні боки, потім знову сходилися, ніби ведучи свою тиху ранкову розмову.
Постріл розірвав тишу.
Пролунав постріл, який розірвав ранкову тишу і відкрив таку солодку мисливську зорю.
Постріл був точний. Обидві пташки залишилися на воді.
Весла вп’ялися у воду, човен рвонув уперед - і вже за мить здобич була в руках.
Але на її обличчі з’явився сум.
Болотні курочки…
На них полювання заборонено.
Силуети надто схожі. У сутінках помилитися легко.
Вона придивилася уважніше.
І вже за мить усміхнулася - це були молоді лиски.
Сонце поволі піднімалося, наповнюючи світ теплом. Болото прокидалося: десь шаруділо, десь плюскало, десь тихо кричало невидиме птаство.
У його променях сидіти в човні стало по-особливому затишно.
Він обережно направив човен у зарості рогозу, щоб ті сховали їх від уважних очей.
Свист крил розвіяв тишу. Вона миттєво підняла рушницю - і качка, перервавши свій політ, плюхнулася у воду, але, поранена, ще намагалася втекти..
Другий постріл. Третій.
Весла швидко і слухняно розрізали воду, але вона ще трималася.
І тільки постріл з десяти метрів поставив крапку.
Шріт ліг кучно. Трофей був узятий, хоч і не без шкоди.
Попутно були добуті ще дві лиски, які не оминули влучного пострілу.
І знову тиша.
Вони сиділи в заростях рогозу і тихо говорили. Точніше, більше говорила вона, а він слухав.
Про голубів, що гніздяться в опорах електромереж.
Про лося, занесеного до Червоної книги.
Про те, як усе в природі пов’язане.
І трохи - про себе.
Про те, що було. І що довелося пройти.
Таке буває рідко - коли слова самі знаходять шлях, а мовчання між ними не тисне, а лише додає змісту.
Він сидів позаду і дивився їй у спину.
Її густе волосся, зібране в хвіст, ледь коливалося під теплим вранішнім вітром.
Так, поволі спілкуючись, вони не помітили, що їх оточили.
Невеличкий табунець лисух, метрів за двадцять, напівкільцем плавав перед ними.
Вона не стала стріляти. Дістала телефон, увімкнула камеру.
Таке трапляється не щодня.
Він легенько торкнувся її плеча і показав уперед.
Серед лисок, які товклися на воді, з’явилася качка. Мабуть, вона тихо випливла з очерету, і за розмовою ніхто не помітив її.
Повільно піднявся ствол.
Постріл.
І тиша розсипалася на шматки.
Чорною хмарою лиски розлетілися в різні боки.
Човен рвонув уперед. Качка била крилом по воді.
Ще мить - і вона була вже в руках.
Сонце стояло високо, коли човен торкнувся берега.
Вони вийшли там само, звідки й зайшли.
Короткі збори. Речі в машину.
І дорога додому.
Місто вже прокинулося. Люди поспішали у своїх справах.
Машина зупинилася біля воріт.
Ще кілька слів.
І він поїхав.
Кожен повернувся до свого: у нього вдома чекала сім’я, у неї - своя.
Але це вже зовсім інша історія.
На згадку про той ранок у нього в телефоні й досі зберігається фото, зроблене на тому болоті, в той самий світанок.
Хто зна… Можливо, колись доля ще подарує такі благословенні ранки.
Хто зна…
ID:
1061913
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Байка
ТЕМАТИКА: Любовна та інтимна лірика
дата надходження: 05.05.2026 19:53:26
© дата внесення змiн: 05.05.2026 20:26:23
автор: kleshenko
Вкажіть причину вашої скарги
|
