Вийшла смерть у поле жати.
Жне й вириває. Ні пощади,
ні жалю, ні серця не має.
То бездушна, то без тіла
І всіма проклята…
Жне колосся ненависно,
жадібно й завзято.
Чи для того батько й
мати тих дітей родили?
Щоб стояли над гробами
й гірко голосили?
А стара серпом махає
Й тягне в домовину
і старого, і малого,
й безгрішну дитину.
Одні лежать, убиті тілом,
Інші — душею.
Одних вкриває камінь,
Другі під землею.
Вижинає те колосся
Всіх синів і дочок.
Крутить руки, шию гне,
тягне за волосся.
І дозріле, і зелене — все вижинає.
І снопочки золотії у вогонь кидає.
А вогонь роззявив пащу,
немов пекло несите.
Горе, горе…
Серце розбите.
А хто ж тобі співатиме
пісні солов’їні?
Хто ж вірші писатиме
святій Україні?
Хто засіє ниви ті —
поля золотії?
Хто здійснить батьківські
Нездійсненні мрії?
Молись… Молись і ридай…
І проси Бога,
щоб забрав цю біду,
Щоб зникла тривога.
Там, де смерть лютувала
ще встане життя.
Засіється поле,
Засміється дитя…
