Над долиною і ставом збиралися сутінки. Безвітряний вечір підкрадався тихо, майже непомітно. Ближче до пагорба широкий став немов у задумі. Лише коли зненацька вистрибне риба, порушить спокій плеса, намалює кола – і звук плескоту відразу розчинився в тиші. Уздовж берега - невеликий схил, поміж чубатих лопухів і густих трав ледве видно вузьку стежку. У воді, якщо уважно прислухатися, то ледь-ледь чутно, як порпаються жаби: інколи чекаючи на здобич, вони завмирають немов статуї, пильно вдивляючись на кожну комаху. На відстані, поміж татарського зілля та чагарника жаб зовсім не видно. Якщо ж підійти ближче, інколи можно помітити тільки їхні балухаті очі. Подалі від берега вимальовується чудова картина: біле і жовте латаття, немов розсипане, на перший погляд ніби пливе, а насправді - злегка гойдається під дією майже непомітної течії. Далі, знову ближче до берега, неначе прихована в колі густого чагарника, плаває пара лебедів.
Цю неймовірну красу і тишу, уздовж всього ставка ніби охороняють старі крислаті шовковиці. Ягоди, хоч і не під сонячним сяйвом, проте виблискують соковитістю. Вони ще не зовсім стиглі, та над ними вже де-не-де кружляють оси-розвідники, намагаючись знайти солод і втамувати жагу.
По інший бік - навпроти шовковиць, картина зовсім інша.Тут помітна стрімкість течії, що ніби омиває став і протікає своїм обраним шляхом. Перешкодою їй стає дамба, над якою пролягла широка дорога, що відокремлює цей мальовничий куточок. Тут гучнішим є плескіт води. Хвилі жваво б’ються об берег і в протистоянні з ним ніби повертаються назад та, в протилежний бік до берега. Вода омиває декілька кущів шипшини і молоді стрункі берези, що стоять у ряд, немов охоронці. Поміж них є й старі дерева – вони похилилися до води у зажурі, ховаючи в ній свій смуток за минулими роками. Саме ця невтомна течія наповнює став життям, не даючи йому заснути у затишку берегів. А за кущами, поміж стовбурами беріз, видніється пологий широкий пагорб, що тягнеться аж до лісосмуги. Колишнє поле тепер стало степом, де розсипи різнобарвних квітів створюють неймовірну окрасу. З цього ж боку помітні глиняні схили - залишки колись високих пагорбів: дощі та вітри залишають тут свої сліди.
Удалині, ближче до заходу, височать стрункі тополі. Останні золоті ниті сонця прошивають густу зелень і, торкнувшись води, грають відблисками на плесі.
Подільський куточок - це місце, де краса і тиша стають ліками. Тут, за сотні кілометрів від великих міст, час ніби зупинився під крислатими шовковицями та трепетним листям беріз. Лише іноді високе піднебесся прорізає торохтіння «шахедів» чи гул літаків, що порушують цей спокій. Птахи, відчуваючи тривогу, різко здіймаються вгору і тут же припадають до землі, шукаючи захисту в цьому крихкому світі.
Але став залишається нерухомим, а ягоди шовковиці продовжують наливатися соком, попри все зберігаючи солод життя. Після нічного затишшя, яке перериває лише шум річкового потоку, завтра знову зійде сонце. Цей край прокинеться від теплих променів, і життя продовжиться у своєму вічному ритмі.
2025 р
Якось випадково пропустила цей твір, таку красу. Сьогодні прочитала з величезною насолодою, бо дуже люблю описи природи у Ваших творах. Вони вражаючі, завжди "смакую" тою майстерністю і вмінням подати читачу красу і неповторність природи, довкілля, місцевості де перебувають герої, відбуваєтся подія.
Дякую, Ніночко. Успіхів, натхнення.
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Сердечно дякую за підтримку і теплий коментар пані Галинко!Удачі Вам і натхнення!
Пані Ніна, ви чудовий майстер слова,красиво описали красу пейзажу Поліського краю Пером у слові вмієте описати у ритмі мить - життя . Дякую ,що ви у мене у друзях. Успіхів у творчості!
Ніна Незламна відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
