Весна росте в жилах старих дерев,
Вдивляється в світ принципово й впевнено.
Дихає в цвіт абрикос і в гуркіт ракет,
Тупцює на місці — ніби не все доведено.
Прогинається тепер поглядом самоти,
Поверталась у світ вселенську кількість разів.
Та чомусь ті, хто були з нею на «ти»,
Зимно горнуться нині до болю й війни.
Віддала їм усе: кульбаби і солов’їв,
З пелюсток вітерець, коли небо сіріє.
А вони — ті ж самі, й водночас самі не свої:
Зимно-зимно, хоч це ж абрикоса біліє.
Втомилась весна від доводів і надій,
Стільки відчаю в світі давно не бУло…
Присіла в саду послухати солов’їв —
А що ж робити, як знову цвіт снігом сипнуло...
20.04.202 T Sh.
