ЗмАлку вчИла, мАти сИна, любИти свобОду.
ДарувАла йомУ сИлу, та вдАчу і врОду.
ВишивАла, нАче дОлю, сорОчку ниткАми,
ВишивАла та й плАкала гіркИми сльозАми.
НІби вчОра, як твій тАто ,з-за ДніпрА, порОги,
В Січ поЇхав, з товарИством, в далЕкі дорОги.
Не за слАву, чи дукАти, за святУ свобОду,
БоронИти нАшу зЕмлю та вОлю нарОду.
День за днем мінЯлись рОки, сИна любувАла,
Та про бАтька-козачЕнька все оповідАла.
Про звитЯгу, та хорОбрість, про любОв до рОду.
Син, же, ріс ,ненАче, Явір, сИльний, гАрний зрОду.
Та не раз вночІ питАвся: “Де ж мій тАто, нЕне?”
А вонА лиш обіймАла: “Він у сЕрці в мЕне…”
Та ховАла тИхі сльОзи, щоб не бАчив бОлю,
Бо пішОв він, та, у спАдок , лиш залИшив дОлю.
ВИріс Явір край дорОги, — став міцнИй, висОкий,
ЧЕрес бАтька - йОго шАбля, кінь та степ ширОкий.
Пам’ятАв він кОжне слОво, що мАти казАла:
БережИ, мій сИну ,вОлю й вишивАнку вбрАла.
Так пройшлИ йогО дорОги, як в бАтька, степАми.
ПередАв він свОїм дІтям чЕрес із шаблЯми.
БоронИв свою він зЕмлю - рІдну УкраЇну,
Та й залИшив ,в спАдок, вОлю та вІру в родИну.
І стоЇть землЯ святАя, дОлею вповИта,
СпАдок нАшого козАцтва слАвою покрИта.
Від батькІв іде до сИна незлАмна дорОга —
БоронИти рІдну зЕмлю, дАну нам від бога
ID:
1061078
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 19.04.2026 19:31:05
© дата внесення змiн: 19.04.2026 19:40:07
автор: Young
Вкажіть причину вашої скарги
|
