Літо. Спека. Вітерець заснув.
А я — проснувся.
Підвівся, тихо потягнувся —
і гайда матінку гукати.
Стою. Дивлюся. І шукаю
серед поля, що без краю,
матінку свою… гукаю:
— Мамо… матінко… матуся…
І десь далеко відгукнулось…
Чи то вона? Чи то почулось?..
Та ні — прийшла. Поцілувала.
Дала шмат хліба, трохи сала,
і щось на вушко прошептала…
А я радію і горнуся,
щебечу, мов ластів’я, сміюся.
— Поїж, маленький, і попий,
і личко начисто умий.
Я йду до праці — не пустуй.
Як покличу — то почуй.
Щоб не сердилась, не шукала,
щоб я даремно не гукала.
Кивнув покірно. Сів тихенько.
Поглядом провів я неньку.
Сиджу… і просто споглядаю,
як у полі, що без краю,
люди спини свої гнуть.
Стомлено воли ревуть…
А я сиджу, дивлюсь, й не знаю,
що мене також чекає
доля, яка веде лише до поля.
І то не свого… Жнива.
