питально сяє сонячна брова
гукає дощ бузковий дух-бровар
духмяний трунок вибродить невдовзі
усупереч повітряній загрозі
квітневий цвіт розкинувся до хмар
над либіддю зіщулилась ямська
стікає в лету сіра кров міська
передчуття вразливості підступне
раз по раз час у хрест залізний стукне
чи електричка по ребру містка
ідеш до міста, де усі мовчать
де ти не більше гостя й глядача
спитай себе цієї миті, де ти
коли тобою знудилась печаль
штовхнула у обійми чи в лабети
яку із форм своїх, яку із глин
до вічним сном засіяних долин
по неостанній пам'ятній дорозі
між двох парканів із рудих цеглин
несеш — як те, що винести не в змозі
