|
Серпневий сонячний ранок... по небу ані хмаринки. З кімнати на балкон відчинені двері. Вітер злегка заграє з двома шовковими фіранками і білим гіпюровим тюлем. Від сонячних променів, фіолетовий колір фіранок, помітно світлішає, на якісь миті переливається із золотом. Поміж них тюль, на якусь мить помітно здіймається, ніби хоче вволю розвиватися.
У ліжку, Надія дивиться на це дійство, чомусь себе порівнює з тюлем. Що ніби й під захистом, але хоче вирватися на волю. Хоч відчуває, що вже запізно, нічого не змінить. А їй би самій, так хотілося зробити вибір, щоб не помилитися, не шкодувати.
Її думкам на заваді голос матері, яка не стукаючи, зайшла в кімнату,
- Ти вже прокинулася? Думаю пора. В такий відповідальний день маєш бути зібраною. По очах бачу, з думками знову десь далеко. Досить, наліталася, спускайся на землю. Доки Дмитрик спить, варто все приготувати, щоб менше чути запитань. На шість років, що має онук, досить жвавий і розумний. І все він бачить і все чує, факт, що не до тебе схожий.
- Доброго ранку, мамо! Ти мені ніби лекцію прочитала. Я все зрозуміла. На цю тему, я з ним вчора розмовляла. Попереджала, щоб про Вадима ні слова, думаю все буде добре.
Мати повернулася на кухню. А їй чомусь знову не хочеться вставати. Це, як завжди, ніби вада, перед важливими подіями губиться, невчасно підкрадається сумнів, чи правильно все робить.
*
Напевно взнаки далися прожиті роки. Позаду навчання в інституті, кохання з однокурсником Вадимом, який і являється батьком сина. Та він про це не знає, не встигла сказати. Отримав повістку, пішов у Військкомат і ніби у воду канув. Телефон у недосяжності, згодом слова оператора приголомшили, коли почула, що цей номер не дійсний. Звичайно важко, зі скандалами, батьки сприйняли звістку про вагітність. Хоча добре знали Вадима та батько був розчарований, здивований її вибором. Тим паче, що дозволила такі відносини іще до весілля.
Чи вона шкодує, що всі шість років, сину показувала фото Вадима. Що розповідала, що тато поїхав у відрядження і обов’язково повернеться, але коли не знає. Мабуть ні, але син підріс і щоразу задає більше запитань, на які важко відповісти.
Та чи на радість, чи на біду, на заводі, де вона працює в технічному відділі, батько головним інженером, випала нагода познайомитися з інструктором Віталієм. Який за розповідями батька, був чудовим спеціалістом з фінальної збірки авіатехніки.
Надія не знала чому, але одного вечора Віталій прийшов до них додому. У своєму кабінеті, батько з ним про щось довго розмовляв і запросив на вечерю. І закрутилося спілкування, спочатку ніби друзі та потім Надія зрозуміла, що йому подобається. Він став все частіше приходити, більше уваги приділяв Дмитрику. Батькам подобається його поведінка, вигляд, погляди на життя, вони завжди з ним охоче спілкуються.
*
Взимку, коли за вікном мороз за п’ятнадцять градусів, чи вирує хурделиця, Надію більше огортає смуток. Згадувала, як з Вадимом, в його квартирі, тільки вдвох зустрічали Новий рік. Як жартували, вальсували, усміхнені, веселі, щасливі. Ні-ні, вона не забула й до цих пір пам’ятає його ніжні дотики, поцілунки і погляди, які її збуджували. Відчуття злету, тепла пронизувало все тіло. Біля нього огортав душевний спокій.
Надія з Віталієм рідко залишалися наодинці, в основному в неї вдома при синові, чи разом з батьками. На річницю знайомства він прийшов з букетом червоних троянд, освідчився у коханні. Коли спілкувалися на балконі, вперше її поцілував в уста. Ні, це не той поцілунок, який би розпалив вогонь кохання, заворожив, чи звабив до себе. Вона чомусь відразу порівняла з поцілунками Вадима. Ніби, якась тінь промелькнула, не відчуває насолоди.
Та коли ж батьки дізналися, що освідчився у коханні, полегшено перевели подих. Тішилися, що тепер у доньки буде нормальна сім’я, онук матиме батька. Його батьки англомовні педагоги, мати в школі викладає, а батько у педагогічному інституті, задоволені вибором сина. Віталію вже минуло тридцять два роки, тому вони тільки й чекали, коли нарешті одружиться.
Два місяця Надія в роздумах, він ніби й так собі, нічого, може колись і прийде кохання. Але сину потрібен батько, про це майже щодня їй нагадували батьки. Вона з тривогою у душі вкотре пішла у Військкомат, подала запит, де знаходиться призовник? Але всі роки одна й та сама відповідь, знаходиться на службі, а де не мають права сказати. Надія себе винуватить в тому, що тільки через місяць пішла до нього додому. Коли вже втретє безрезультатно натискала на дзвінок його квартири, жінка, що мешкає поверхом вище сказала, що сім’я виїхала, а куди не знає.
*
Одного весняного вихідного дня, прогулюючись із сином, Надія зайшла в магазин поглянути на весільні сукні. Вони з Віталієм вже подали заяву в РАЦС, весілля має відбутися через півтора місяця.
Коли вона взяла сина за руку і він побачив на вітрині манекени, на яких весільні сукні, незадоволено забрав руку. Суворий погляд з-під лоба насторожив її, але змовчала.
Та вже на порозі магазину, син раптово голосно запитав,
- Ти що, тата з відрядження не будеш чекати? А хіба жінки, які мають дітей одягають весільні сукні?
Вона відчуває прилив крові до обличчя, різко взяла за руку, мовить тихим голосом,
- Пішли, он неподалік є лавка, присядем, поговорим. Ти мене ставиш у незручне становище, міг би принаймні тихо запитати.
Біля лавки, син помітив на її очах сльози. Але зручно всівся, вона присіла біля нього. В горлі тиснуло, ледь стримується щоб не розплакатися. Він нахилився, до неї, сказав неголосно,
- Мамо, ти ж казала він скоро повернеться. Я не хочу Віталія за тата. В його очах, я не бачу того світла, що бачу у твоїх очах. Ти мені читаєш казки про принцес, про чудовища, які навіть перетворюються на людей. Я завжди чую світлі очі, тепло. Мамо мене зігріває усмішка тата, що на фото, на моїй тумбочці. Тільки я тебе забув запитати, де воно поділося. Вчора, коли ти вже пішла, я довго не міг заснути. Я завжди поринав у сон зазирнувши на фото тата, з думкою, що він зовсім скоро має повернутися.
На якусь мить їй хотілося кудись втекти, не чути таких слів, що ніби лезо крає серце. Вже міцно пригорнула, тихо плакала. Він відчував її тремтіння, прошепотів,
- Мамо не плач. Я вірю він скоро повернеться.
Минуло кілька днів, Надія матері коротко розповіла про розмову із сином. Сказала, щоб з тумбочки не забирала фото Вадима. Мати ж порадила, щоб інколи Віталій йшов додому вже після того, як разом з нею вкладе сина у ліжко. І вже усміхнено, із сарказмом в голосі,
- Ой… та що лепече той малий язик. Хіба може усвідомити, що все заради нього відбувається. Він матиме батька, захист. З Віталія буде гарний батько, думаю кращого й не треба.
- Мамо він стільки років знає свого батька, а це йому буде вітчим, сказала помітно знервовано.
Зненацька, слова матері вкололи в саме серце,
- Нічого, куди він дінеться, звикне, всього-на-всього потрібен час. А у вас попереду, ще майже місяць, все буде добре.
За кілька днів, у Надії душевна напруга майже спала. Хоч Дмитрик і зазирав на Віталія, але коли лягав спати вже трохи привітніше дивився на нього. Він помітив, що знову десь пропало фото Вадима, але на ніч не хотів запитувати, розумів, що мама знову буде плакати.
*
За два дні до весілля, коли Надія сама вклала його у ліжко, поцілувавши в чоло, зачинила за собою двері. Зненацька двері різко відчинилися, зі сльозами на очах, Дмитрик голосно, емоційно розводячи руками, запитав,
- Мамо, а де фото тата? Що знову бабуся порядки наводила? В шухляді його немає! Чи це твій Віталій забрав? Я без нього не засну. А може він його вкрав? Але для чого?
Від його слів закам’яніла, миттєво зблідла. Вмить обійнявши, присіла, її голос звучить м’яко, заспокійливо,
- Любий мій, синочку, ну що ти? Мабуть бабуся десь поклала, зараз подивимося.
Він надто збуджений, взяв її за руку, твердим голосом,
- Пішли пошукаємо. Ой, в тебе така рука холодна, ти що змерзла?
Її ж душа немов попала у вир, як та де знайти той шлях, щоб вийти з цієї ситуації. Щоб зрозумів, що в нього ніхто нічого більше не забере, що це просто випадковість.
Відчинивши скляні двері шафи, на самій нижній полиці, зверху книг, син сам помітив фото. Зверху нього лежить білого кольору серветка. Він обома руками притиснув його до себе, стурбовано запитав,
- От же бабуся, навіщо це робить?
- Розумієш синку, вона точно забула поставити на місце, адже й серветка не тут має лежати.
Вона ще довго біля нього чатувала, коли вже нарешті засне. А він навпроти себе, у ліжку приклав фото до стінки, про щось тихо бубонів, інколи здригався, нарешті тихо сопів. Думки ж, як оси не дають спокою. Ой, йому так важко це сприйняти та й мені, як уникнути суперечки, чи неприйнятних запитань у день весілля.
*
Цієї ночі майже не спала. Думки про Вадима, ой, де ж ти? Мабуть якби знав, що маєш сина вже повернувся, чи хоча би дав про себе знати. Якби ж ти бачив, як син на тебе схожий характером. І на свій вік, дуже розсудливий, розумний. Чому у Військкоматі все так засекречено, куди поїхали твої батьки? І навіть друзів обдзвонила, все марно. То вже думки поверталися до Віталія. Його сім’я доброзичлива, але ж будуть жити окремо, це вже вирішено. Та все ж весь час підстерігає сумнів. А якщо йому не вдасться порозумітися із сином, що тоді? Про себе навіть не хочу думати. Мені тепер тільки у спогадах доведеться відчувати справжнє жіноче щастя, все останнє життя тільки заради сина.
Останнім часом Дмитрик помічає в квартирі метушню, інколи між дорослими чує деякі слова про весілля, продукти, ресторан. Він ніби відчував, що це вже має статися. З-під лоба позирав на маму, інколи мав бажання запитати, але її сльози і сумний погляд закарбувався в його пам’яті, тому не хотів їй робити боляче.
Напередодні весілля, після ванних процедур перед сном, Дмитрик зайшов у кімнату. Надія з Віталієм про щось тихо спілкувалися. Дідусь, як завжди у цей час, був у своєму кабінеті, а бабуся читала журнал. Щоб привернути до себе увагу, він кілька раз тихо кашлянув, потім сказав голосно,
- Бабусю і ти Віталій, більше мене не вкладайте спати. Нехай тільки мама ковдрою вкриє, далі я сам, маю навчитися самостійності. Адже через два тижні буду ходити до школи, значить треба дорослішати, як іноді мені каже дідусь.
Всі тільки переглянулися. Схилившись до Віталія, Надія прошепотіла,
- Сьогодні мабуть багато часу провів з хлопцями на футбольному майданчику, просто перевтомився. Ти йди, не переймайся, завтра все буде так, як домовлялися. Добре, що менший зал займемо в ресторані, я ж не хотіла гучного весілля. Рада, що твої батьки погодилися.
Він піднявся,
- Всім доброї ночі! - хотів щось сказати хлопчикові та він вже зник з поля зору.
Надія спішила за сином, але ніякої розмови не планувала. Адже завтра в її житті важливий день, потрібно виспатися.
*
Стрілки настінного годинника чітко вибивають звук, поглянувши на них, Надія звісила ноги з ліжка. По-дитячому розгойдала їх, тихо про себе,
- Ну що, вже ви не спритні втекти від подій, мабуть душі підвладні, не серцю. Ой, втекла би кудись та, як каже тато, тепер твої гальма, це син і ти за нього маєш відповідати.
В його очах інколи помічала смуток та все ж помітно, що намагається бути веселішим.
За мить зайшли дві дівчини, подруги по-роботі, перукарка, за ними зайшла мама,
- Так дівчатка, мабуть не вперше одягатимете наречену, зачіска, макіяж на ваш погляд, тільки попрошу, не дуже яскравий. Їй же не вісімнадцять років та й вона це не дуже любить. Всі кажуть, що дала природа, то це цінніше.
І вже звернувшись до Надії, стурбовано сказала,
- Ти вчора з Дмитриком, ніби про все поговорила. Тож, як прокинеться, поснідає, я сама допоможу йому одягнутися. Ти свою стурбованість приховай у скриньку, у якій лежить кольє. Доречі не забудь його одягти і ті сережки, що тобі у спадок залишила бабуся. Вона казала, що коли їх одягнеш на весілля, то все життя будеш щаслива.
Дівчата й дочка переглянулися, ледь усміхнені, чекали коли вона вже піде.
- Так! Здається все сказала, приїдуть машини, будемо прикрашати. Ти не уявляєш, навіть твій батько кульки надуває, такого в житті ніколи не було. От дівчата, що значить віддавати заміж єдину доньку, вчиться у вас все ще попереду.
Надія, аж обома руками взялася за голову,
- Мамо! Зупинися нарешті! Ти така збуджена, ще тиск підніметься.
Вона, нарешті махнувши рукою, зникла за дверима.
А час летів… перукарка і дівчата вже збиралися йти. В цю хвилину відчинилися двері, в красивому новому костюмі синього кольору зайшов син, побачивши її, його очі округлилися, емоційно вигукнув,
- Мамо! Ого яка ти гарна, точно, як принцеса.
Перукарка до нього бадьорим голосом,
- Ти так елегантно виглядаєш, молодець!
Він ледь почервонівши,
- Але метелика не одягнув, мій тато на фото у синьому костюмі без нього, то й мені так краще.
Надія повела очима догори, ледь хитнула головою, промовила,
- Синку, ти забув нашу умову. Не одягнув так і буде, ти в мене й так найкращий син у всьому світі.
- Ну ми пішли,- сказала одна з дівчат.
- Ой дівчата, я у запрошенні написала назву ресторану, адресу знаєте?
- Та ні, Дніпро велике місто, у таких закладах рідко буваємо.
Вона назвала адресу ресторану і дівчата поспішили до дверей. Дмитрик присів на стілець, милувався матусею, погляд ніби на ній закляк, це ж треба така красива і він її буде цілувати. Фу-у, нехай би тато, я б напевно змирився, а з ним ніколи, шкода маму. Але змушений мовчати. Обіцянки треба виконувати, завжди так каже дідусь.
Зненацька дзвінок від Віталія, у слухачці щось говорив, вона тільки тихо погоджувалася. В кінці розмови, зазирнувши на Дмитрика, сказала спокійним голосом,
- Не хвилюйся у нас все нормально, син поруч зі мною. Як домовилися, до нас приєднаєтеся на площі, а там недалеко й РАЦС.
Поговоривши, вона полегшено перевела подих, телефон кинула на ліжко, мовить буденним голосом,
- Здається все. Сину, я на кухню, чогось вип’ю, за розмовами, аж у горлі пересохло.
Вона зазирнула на годинник, не поспішаючи, притримуючи руками сукню, пішла на кухню.
Раптовий дзвінок телефона сполохав Дмитрика. Озирнувшись до дверей, миттєво взяв і натиснув на зелену кнопку. Чоловічий голос запитав помітно схвильовано,
- Ви не підкажете де я можу знайти Надію? Вона мені дуже потрібна.
Тю, напевно якийсь телепень забув адресу ресторану, подумав він. І відразу назвав час і адресу, яку Надія сказала дівчатам.
Тільки почув короткі гудки, як у телефоні заграла музика, засвітився номер бабусі. Він включив гучномовець, рішуче відповів,
- Що бабусю? Мама на кухні, зараз прийде.
- Ти скажи, нехай не бариться, у нас все готово. Спускайтеся, нам вже пора їхати.
Надія вже на порозі, почула останні слова, сказала з гірким присмаком,
- Чую мамо, чую ми вже виходимо.
*
За кермом молодий водій, привітний погляд на Надію і хлопчика. Його сонячна усмішка бадьорить Дмитрика. У голові крутяться думки, а в цього дядька добрі очі, хотів щось сказати, але тут же повернувся до вікна. Треба мовчати, бо знову, щось не те бовкну. Важко, але мушу витримати цей день. Мабуть тільки заради мами та смачного торта, який лежить у багажнику.
Водій крутнув кермо, зупинився, його голос прозвучав досить впевнено,
- Чомусь зупинилися… непевно ДАІ проводить перевірку.
Та нічого, у нас ще є час, думаю встигнемо.
За кермом другої машини батько бачить ситуацію, але не панікує,
- Так! Хвилюватися не варто, ми встигаємо.
Через декілька хвилин, у центрі міста, обіч дороги, вже Віталій у машині чекає на них.Помітивши машину нареченої посигналив, пропустив її. Дві машини їхали майже не відстаючи. На перехресті після червоного світла, все ж вирвалося дві машини, які їх розділили. Машини нареченої поїхали, а його машини опинилися в заторі.
*
Тим часом, Вадим, поспішав до ресторану, який назвав чоловічий голос. Він після контузії, погано чув, тому подумав, що йому відповів її батько. В машині незручно, для таких поїздок, військова форма досить тепла. Він вкотре зазирнув до дзеркала, хотів позбутися думок, але перед очима вона. Що може робити в таку пору в ресторані? Тож до дня народження іще цілий місяць. А можливо в когось день народження. О, голова кругом! Як сприйме мою появу? Вийшла заміж? Ні, цього я не припускаю. Але чомусь й після навчань, потрапивши на операційний стіл, не наважився їй передзвонити. А потім пожар у воєнному містечку, де з вогню витягнув хлопчика, а сам ледь не загинув. З тими ранами на тілі, хіба я міг до неї з’явитися. Добре, що родичі у Німеччині і батьки відразу приїхали. Пересадка шкіри з одного місця на інше. Під оком невеликий шрам, то пам’ять про службу. Але й надалі не покину. Тепер вже, як лейтенант, на полігоні буду навчати хлопців. Думаю вона погодиться, поїде зі мною.
Він приїхав завчасно. За кілька метрів від ресторану, на стоянці навпроти магазину »Квіти» залишив машину. Придбавши в магазині три червоні махрові троянди, йшов до ресторану. Трохи відійшовши, на якусь мить зупинився, дивився до РАЦСу, на молодят, які стояли в оточенні друзів. Щасливі люди, подумав він, - у них все просто. А що вона скаже мені? Чи вислухає, чи повірить, що тільки заради неї мовчав, щоби в черговий раз не поранити її серце. Ні-ні, вона не вийшла заміж, моя душа це б відчула. Хіба можливо, якийсь її обходить, умовляє. Думаю не запізнився, вже вдома, то ж потрібно поспішати.
В цей час, машина Надії вже під’їхала до ресторану. Він. знаходиться прямо навпроти РАЦСу, тільки потрібно було перейти дорогу. Чи за кілька метрів розвернутися, під’їхати до нього. Але там стоїть багато машин. Тож Надія вирішила вийти, подивитися на обстановку.
Машини Віталія, ще не було, батько подав їй руку, в голосі ковзнула нотка хвилювання,
- Почекаємо тут, у машині парко, чого мучитися. Видно цигани одружуються, бачиш багато машин.
Піднімаючи весільну сукню, Надія озирнулася назад. Вадимові залишилося пройти кілька метрів. Вона помітила його, зблідла, у очах темінь, у голові відчуває гул. За мить, біля її ніг донизу падають троянди, він вчасно її підтримує, від хвилювання його голос тремтить,
- Надійко, кохана! Ну що ти, я тут.
Тримаючи на руках, присів. У батька помітно трусяться руки, вже поряд мати, у руці на ваті відчутний запах нашатирного спирту. Очі Дмитрика широко розплющені, хлопчик спостерігав що відбувається, відразу став неподалік. У очах блиск, мов вогники, чи від переляку, чи від побаченого. Мати, тихим, тремтячим голосом, здивовано запитала,
- Це ти Вадиме?
-Так, саме я, що незапрошений гість? Але, як бачите я тут,-мовив стурбованим голосом.
Надія розплющила очі, приходячи до тями, ледь чутно,
- Вадиме, ти вчасно приїхав, але, як ти дізнався, що я тут маю бути?
Він з неї не зводить очей, сказав твердим голосом,
- Потім кохана, все потім, -
Син взяв її за руку, тулить до своєї щоки, мовить швидко, емоційно,
- Мамо, то це справді мій тато, я побачив, схожий, а тут тобі погано.
- Все добре, синку. А ти Вадиме відпусти, постав на ноги, мені вже краще.
Озирнувшись довкола, вона одним помахом руки знімає фату,
- Одну фату два рази на весілля не одягають, ми придбаємо іншу, правда Вадиме…
Дмитрик підійшов до нього, сказав піднесеним голосом,
- Я тебе так чекав, так чекав. Зуб даю, правду кажу!
Сміливо взяв його за руку, на обличчі розпливлася сонячна усмішка.
Саме в цей момент під’їхала машина Віталія. Він через вікно побачив усміхненого Дмитрика, який задравши голову, зазирає на Вадима. Звернувся до батька, який сидів на задньому сидінні,
- Тату, ми тут зайві, я вам, все потім розповім. Ти піди в ресторан, все скасуй, домовся, щоб продукти не пропали.
Підхопивши Надію на руки, Вадим поспішав до своєї машини. За ними стрибає щасливий Дмитрик, щебече радісним голосом,
- Мій тато військовий, це ж справді чудово, просто супер!
Біля машини, все ще стоять батьки Надії. Хіба можливо так швидко відійти від шоку. У очах блиск сліз, ніяких слів. Та кожен з них розуміє, вона дочекалася свого коханого.
2023 р
ID:
1060675
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 11.04.2026 18:40:14
© дата внесення змiн: 11.04.2026 18:40:14
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
:good 
.
, що дочекалася і Вадим 
, 
!
