Ми поряд з Славіком ішли, а потім враз, дороги розійшлися,
Пройшов не рік, десятки й диво, знову з ним знайшлися.
Він з вайбера , чи то з ват сапу щось згадає,
Та й про дитинство те розповідає....
У ті старі часи радянські діти,
Насправді жили так, не було чим радіти.
Тож розповів, в дитинстві він не мав спокою,
Чому? Для матері був правою рукою.
І все що було в хаті й біля хати,
В руках потрібно було все тримати.
А потім було, падав й підіймався,
З Добром, а ще бувало і зі злом спіткався.
Життя, воно як довга і врожайна нива,
Пройшло як день, і не створило дива.
Ми дивимось в старі обличчя ці,
На жаль фінал, обидва вже старці.
