З’ясніли зорі у вікні старім, Повернення до Суботова
З’ясніли зорі у вікні старім,
Повернення до Суботова
З’ясніли зорі у вікні старім,
Вогонь свічі танцює на одвірку.
Мов птах влетів— козак у отчий дім,
Струсивши з плеч походів попіл гіркий
Струсивши втому й сум, війни страхи.
І Біль утрат… невичерпну руїну.
Лишивши за вікном…Свої роки..
Оту, окрадену в іудах і панах країну
Завмер Богдан. Побачив: спить дитя!
Отая ніжна, коханая дівчина.
Хоч за вікном буяла вже Весна
Та з жахом він побачив … домовину..
Схопившись, думку тяжку одігнав.
Звідкіль узятися біді у милій хаті?
Ой та дівчина люба, мов дитя!
І думи йдуть вже світлі і крилаті
Розлилось сяйво в серці і душі
Усміхнено дивився на кохану
-Мов зірочка моя Ти у всім житті!
Моя душа, лелеченька і панна!
А за вікном — суботівська весна,
Сади цвітуть, вдивляючись у хату.
Всміхається у сні своїм Вона..,
Не знаючи ні воєн, ні розплати.
Він дивиться — і соромно в душі
Що вже в роках, вона ж – як та дитина.
Торкнулася мов серця сивина
Він двері зачинив.
І свитку кинув.
На трави. Ліг і люльку запалив.
І слухав хутір, козаків розмову
І все не міг , як не хотів, ввійти,
До дівчини. Промовить бодай слово.
Мигтять вогні Суботова в пітьмі
Свічка горить, неначе зірка рання
І тонуть думи на світанні в сні
Ой гріх… моє незвідане кохання!
