|
За вікном зимовий вечір. Зима напрочуд, нині розгулялася, мороз не менше мінус п’ятнадцять, на склі вікон, майстерно розмалював картини. І завірюха від нього не відставала, по коліна навіяла снігу, поля вкриті товстою пуховою ковдрою. Від сонячного проміння сніг переливається, іскриться, як поглянути, аж у очах рябить. По деревах, кущах - синій іній приліг мережкою і намистом, здаля деінде мерехтить золотом і сріблом.
Від побаченого, Олена примружує очі, із сараю в оберемку несе дрова, але думки ніяк не покидають: » Знов у квартирі зимно, потрібно пічку розпалити. Хоча й опалення є, але ж тиск газу зовсім малий. Одне слово квартира ». Чомусь так гірко на душі, вкотре згадає чоловіка.
Аслан, родом із Киргизстану, після навчання отримав направлення, на залізниці працював енергетиком. Коли вони побралися, як молодому спеціалісту, в будинку на чотири сім’ї виділили квартиру. Будинок двоповерховий, ніби вулик, на першому поверсі прихожа, кухня і кімната, круті сходи вгору - на другому поверсі дві кімнати. На кухні газовий котел, на жаль, два поверхи не обігріває. Чоловік саморуч, спромігся зварити буржуйку. Оце тільки й залишив, щоб щось доброго їй було згадати. В чотирнадцятому році, коли на сході почалася війна, подався у світи. Залишив її з дочкою Софією. Нині дівчині минув тринадцятий рік, підлітковий період зазвичай непростий, напевно кожному є про щось особливе згадати.
Чомусь Олені, часто на думку приходять слова Т. Г. Шевченка із твору ” Мені тринадцятий минало…”
Себе згадає в такі роки, до болю під серденьком щемить. Вона теж у яру пасла корову, недалеко від ставу і чатувала качок і гусей. Сім’я велика, два брата і три сестри, вона ж в сім’ї наймолодша. Роки минали, по світу всі розбрелися: хто в Росію, хто в столицю, а хтось і недалеко - в Харків. Їй таке щастя випало, до Харкова тридцять кілометрів, ніби й близько до рідні та всі живуть у своєму вакуумі, до інших - справ не мають.
Хоча у цьому будинку де мешкають з дочкою, всі чотири сім’ї добре знаються, але життя не мед, у кожного свої проблеми. Вона швачка, завжди рада вдома прийняти клієнтів, щоб щось пошити. Але ж той заробіток не стабільний, тут ніби й є, а то інколи навіть і на хліб грошей не вистачає. Якби ж хоч від когось була моральна підтримка. А тут ще й дочка від рук відбилась, весь час бурчить, не до вподоби таке життя. Та й не прислухається до материнської поради. Дочка, мабуть, пішла в родину чоловіка, зарання округлилась, на вигляд років шістнадцять-сімнадцять. Якби ж та й розум був на ті роки, може б цінувала материнську працю та поважала слова застереження. Вже мабуть з рік, як сусід Богдан майже щовечора, біля порогу стовбичить, все викликає на пару хвилин. А потім ці хвилини тягнуться годину, а інколи й дві. Вона дочку попереджала, що ще зарано мати справу з хлопцями, тим паче він старший, навчається в одинадцятому класі. І його матері Марині кілька раз говорила: « Ой дивися за сином, хлопець дуже ранній. Ти майже щодня на роботі, в магазині за прилавком, а він додому приводить дівчат, то одну, то іншу. Воно би я мовчала так він моїй Софії спокою не дає.»
Олена добре той день пам’ятає. Коли почула від Марини, що краще їм не заважати, із часом самі зрозуміють. Ще й з таким гонором сказала:
» Заборонений плід – солодкий». Ще й порадила,, щоб Софію частіше відпускала до молоді, яка вечорами збирається біля криниці з чотирма поваленими товстими, довгими тополями. Для молоді поспілкуватися, те місце було « святим», принаймні так вони його називали. Звечора й до пів ночі, з магнітофона лунає весела музика, гучні розмови, сміх.
Коли Богдан приходив, просив, щоб дочку відпустила до компанії, тут вже ніби довіряла йому. Та згодом шкодувала. Через якийсь час, почервоніла Софія, приходила додому, ховає очі. Та коли мати тільки наміриться сказати, щось про Богдана, відразу докупи зводить брови і втікає у свою кімнату, закривається, як равлик у мушлі, ні пару з уст. А чому пускала, бо Марина, як пташка щебетала: » Нехай у компанії з дівчатами розважається, мій син зрівняє з котроюсь з них, а там дивись й пересваряться, покине твою доню. Ой рання вона в тебе, мабуть буде гаряча дівка, то у спадок від твого чоловіка, то ж всі знають, що за жінками бігав, мабуть тому й покинув, що було сексу мало. Ти знаєш я згадую нашу молодість, у нас неначе біс вселився, чого вийшли заміж за чужинців, ніби місцевих не було. Кажуть доля… доля, та чому ж наші долі загубилися, тепер самі виховуємо дітей. Ти за сина нічого поганого й не думай, він у мене відповідальний, думаю це в них просто інтрижка, заради вечірніх розваг».
*
Після такої промови, в Олени з нею пропало бажання спілкуватися. Тому тільки надіялася, що дочка врешті-решт її почує, зніме рожеві окуляри, та добре подумає. Просила, хотіла напоумити, щоб не піддалася спокусі, бо він старший і може знайти підхід. Щоби не сталося так, як у Адама і Єви, бо буде не солодкий, а гіркий плід кохання.
Але після бесіди з дочкою, наступного ж вечора, Богдан знову стоїть перед дверима. Його голос подібний грому,
- Софіє… Софіє вийди на пару хвилинку!
В цей час дівчина мала робити домашнє завдання, напевно не чула. Олену ж злість струмом пройняла, покинувши ножиці з тканиною, що саме тримала в руках, за мить різко відчинила двері.
Бачить його уїдливий погляд, та він крутить головою, ніби за нею шукає Софію. Від нього пахне горілкою, вона насторожилася, погляд з огидою, хоч не рішуче, але твердим голосом мовить,
- Ну хлопче, чого прийшов? Донька за уроками, хіба інших дівчат мало, не заважай їй навчатися, дай спокій!
Його усмішка, досить лукава, прискіпливі карі очі пекли вогнем, співучим голосом протяжно сказав,
- А я цукерок приніс, покличте її. Я маю пригостити, ну щоб не так нудило. Кажуть шоколад придає сили, легше дитину виносить, народить.
Її ніби обухом по голові вдарили, різкий біль, думка у голові пролетіла стрілою: «Це катастрофа!». Обличчя вмить почервоніло, а за секунду забіліло до кольору вапна. У її грудях тисло, важко зробити ковток свіжого повітря. Все ж рукою схопилася за лутку дверей, зненацька пальці руки різко випрямились, вона, як кинута колода, падає на підлогу.
Саме в цей момент, з роботи йшла Марина. Від побаченого не могла й слова сказати. Скільки мала сили, відштовхнула сина, він не втримався на ногах, розставивши руки, гучно впав на спину. Марина присівши, все робила автоматично; слухала ритм серця, пару раз вдарила Олену по обличчю. У ній немовби прокинувся інстинкт звіра, який хоче захиститися від загрози. Здійнявшись на ноги, не відчуваючи біль, вона кулаками б’є сина, який лежить на снігу, руками намагається захиститися.
- Що ти накоїв?! Що ти накоїв?! - її крик подібний зрадженій вовчиці.
Тільки тепер, у ліжку вкрита теплою ковдрою ,крик почула Софія. Вона відкинула книжку, над якою несподівано заснула, швидко спустилася донизу. Здивований погляд, від жаху її очі розширилися, вона тремтить, мов осінній листок на вітрі. Її облив холодний піт, в такому стані, вона ніколи не бачила маму. Вже перед матір’ю стоїть на колінах, хриплим, тремтливим голосом мовить,
- Мамочко, мамо! Чого мовчиш, скажи хоч одне слово, розплющ очі.
Тільки тепер, ніби усвідомивши що відбулося, Марина по телефону викликала швидку допомогу. Вона вже знала, що це марно, адже відразу, коли впала Олена, вона вже не чула її серцебиття.
Богдан, тримаючись за бік, ледь піднявся, та відразу поруч із Софією, перед Оленою стоїть на колінах, гучним голосом прохрипів,
- Пробачте всі! Софійко, я не хотів, я її і пальцем не торкнувся, вона сама впала.
І ледь схилившись, ховаючи від матері очі, крикнув досить емоційно,
- Мамо! Ти що й досі телефон у руці тримаєш, дзвони, викликай швидку допомогу.
Вона, до нього, вирячивши очі, голосно, тремтячим голосом,
- Ах ти паскудник, що протверезів?
Минула майже година, від будинку, за машиною швидкої допомоги, відразу від’їхала поліцейська машина.
Два дні для Софії, це наче покинута, зовсім одна, зачинена у підвалі, де темінь і чує чужі голоси. В очах темніє, у вухах дзвін, то ніби кудись йде і вже гукає маму. За нею з медпункту наглядає медсестра, яка то пігулки дає, то вимірює тиск, вкотре крапає заспокійливі і сердечні краплі.
В квартирі прохолодно… кілька останніх чоловік виходячи із-за столу, Софії й Марині виражали співчуття, дякували за поминальний обід. Дівчину важко пізнати: дуже опухле обличчя, повіки й досі, немов налиті свинцем. Хоча й напоїли її заспокійливими ліками, та вона щораз довкола озираючись, глухим голосом шепоче,
- Мамо, мамочко пробач!
В її червоних очах, вже сліз немає, всі виплакані. Лишень біль відчуває, що пронизує все тіло і до щему стискає серце.
Миючи посуд, Марина позирає на сина, який на вигляд, мов чорна хмара, ні на крок не відходить від Софії.
Минув майже рік… Пізно ввечері, Марина йшла з роботи, на кілька хвилин навідалася до дітей, принесла деякі продукти. В цей час вони вклавши Сергійка спати, теж готувалися до сну.
Ось так майже щодня, Софія сина записала тільки на себе. Їй ще й немає шістнадцяти років, про те що сталося, родичам не повідомили, бо ніяких адрес чи номерів телефонів не знайшли. Лише знайшли адресу чоловіка, але хіба він з Киргизстану приїде, Софія сказала, що його більше й знати не хоче. Тому увесь тягар, опікунство, взяла на себе Марина. Велику роль зіграло, що має квартиру та стабільну роботу. Тим паче, вона сина оформила на роботу, як вантажника. Комісії пообіцяла, що діти скоро оформлять шлюб.
*
Минали місяці і дні… йшов дві тисячі двадцять другий рік. Морозна й сніжна ніч ні чого не віщувала, та під ранок, ніби здалеку рознісся грім, небо світилося рожевим відтінком. Занепокоєно гавкали собаки, по селищу у вікнах виднілося світло. Марина тільки розплющила очі, як зненацька задзвонив телефон. На екрані телефону бачить номер господаря магазину, в якому вона торгує. Розпатлана, виправивши волосся, ледь скривившись, на телефоні натискає зелену кнопку,
- Алло! - після її хриплого голосу, у слухавці, навіть не привітавшись, чоловічий голос, ніби різонув вухо,
- Я коротко, слухай уважно! Не гай часу, йди в магазин, що можеш забери та роздай людям. Росія розпочала війну, наше селище майже оточене, наші відступають.
Вона не встигла й рот роззявити, щоб запитати, як бути з виручкою, що він мав сьогодні забрати. Як відразу почула короткі гудки.
На роздуми часу не мала, адже в магазині, інколи люди говорили, що слухи йдуть - буде війна.
Вийшовши надвір, з ліхтарем у руці, вона поспішала до магазину. А це ж не так близько, йти більше ніж кілометр, ще й біля станції потрібно було подолати залізничне полотно, що розрізало селище навпіл.
Зі сходу, чорною хмарою насувалися літаки, вже чути відлуння вибухів, в небо здіймаються криваві язики полум’я.
У центрі селища, люди жваво поспішали, хтось з мішком за плечима, хтось з великими валізами й торбами, по дорозі їде ряд машин, вщент наповнені пасажирами.
В магазині Наталя не барилася, товару небагато, сьогодні ж господар мав привезти продукти. В сумці дитяче харчування, рибні і м’ясні консерви, сир, ковбаса, печиво, дві буханки хліба. Зазирнувши на коньяк, ледь примруживши очі, наче в роздумах: « Брати, чи ні? ». Та руки, ніби не чекаючи її рішення, самі потягнули до нього і вже у внутрішніх, двох кишенях куртки, притиснувши до грудей, сховані дві пляшки коньяку.
Вона поспіх відчинила двері навстіж, люди відразу юрбою заповнили приміщення. За кілька хвилин ніби рій бджіл у вулику. Її гучний голос, всіх насторожив,
- Кажіть що кому потрібно, я все дам. В комірчині немає нічого, сьогодні відпускаю безкоштовно.
Вона на собі помічає здивовані погляди збуджених людей. Вони у подиві, зазирають один на одного, намагаються приховати емоції, все ж у декого на віях бринять сльози. Вона тільки й встигає подавати хто що просить, знаходились і такі, що на прилавку залишили гроші.
Через якийсь час, у магазині пусті вітрини, Марина, очима пробігла по голих стінах, відчуваючи душевний біль, ледь стримуючи сльози, поспіх взяла сумку, за собою зачинила двері.
Надворі свіже повітря вдарило в обличчя, водночас, раптово чути кілька вибухів поспіль, здригається земля. Біля магазину й неподалік жодної людини, від побаченого й почутого їй моторошно.
Важко дихаючи, Марина вже йде біля станції, боячись послизнутися, хотіла перейти колії. Зненацька чує чоловічий крик,
- Постой … постой!*
На неї ніби хтось на голу спину вилив крижану воду, здригнувшись від крику, різко повернула голову.
Двоє чоловіків з автоматами, у військовій формі, з нарукавними знаками, на яких чітко видно букву Z, йшли до неї.
Один з них, молодший на вигляд, рукою кивнув до іншого, щось нерозбірливо сказав, той зупинився.
З єхидною посмішкою, злим поглядом, він наблизився до неї.
Вона заклякла на місці, боїться поворухнутись, він вирячивши очі голосно вимовив,
- А ты красива, мне подходишь. Я вот сюда, прямо из тюрьмы, за бабами соскучился, голоден словно волк. Куда спешишь?*
Вона зрозуміла, що мова - це для неї козирна карта і стала російською мовою пояснювати, що вдома грудна дитина, прийшла за молоком, а його в магазині вже розібрали.
Він ногою постукав по сумці, хитро зазираючи у вічі, протяжно запитав,
- А что там мягкое?
Вона від несподіванки на мить розгубилася, хто ж знав, що зустріне скотиняку, від якої не знає чого чекати.
З натягнутою посмішкою на обличчі, дивиться прямим поглядом, сказала голосно,
- Да что-что. Вещи для ребенка да пачки манки, памперсы.*
Лице окупанта перекосило наче в оскаженілого примата. Вмить трусить головою, гучно сміється, і ледь нахилившись сказав,
- Фу-у! Фу-у! А по приятней ты ничего мне не можешь сказать?
Відчутний прилив крові до голови тепла – миттю згадала, що має коньяк, рукою торкається замочка куртки, в її голосі відчутне хвилювання,
- Я тебе кое-что дам, только отпусти, дома маленький ребенок, он там один. Имей сочувствие, пожалуйста отпусти, ведь ты же мне не враг.*
Почувши її слова й побачивши пляшку коньяку, його обличчя розпливлося у посмішці,
- Ну это другое дело. Понятно дело не враги, мы освободители. Просишь чтоб отпустил… ну хорошо, только в шесть часов вечера чтобы сюда пришла, но без ребёнка, хочу любить, жаль сейчас не один. Коль не придёшь с под земли разыщу. Знай со мною шутки плохи.*
То ніби пташка, щощойно вирвалася з клітки на волю, судорожно тримаючи сумку, не озираючись не йшла, а бігла, звичайно, від страху обіцяла прийти. На даний час не це її тривожило, в голові, неначе шурхіт слів: » Потрібно тікати, якнайшвидше тікати, але куди?»
Раптовий дзвінок відволікає від думок, із Нідерландів телефонує батько сина. Відразу хотіла натиснути червону кнопку, та їй ніби щось підказало: - не варто виключати, хоч запитай чого телефонує. У слухавці його голос помітно тривожний,
- Что там у вас? Где Богдан? Он что, пошел воевать? *
Вона на мить зупинилася, бо в цей час почула вибух, в стороні її вулиці. Тремтячим голосом швидко заговорила,
- Рустам, у нас війна, вторглася росія, зараз тут літаки і вибухи, вже бачу горять будинки. Богдан з дружиною і сином вдома, я зараз туди поспішаю, а ти мене відволікаєш.
У слухавці тріск, потім слова,
- Вам надо немедленно уехать, я через пару часов перезвоню. Ждите моего звонка, держитесь.*
Через пару хвилин знову чути вибухи, вже попереду.
«Але ж потрібно пройти, там діти, вони ж мене чекають», - з такою думкою, намагається йти швидше. Зайшовши на свою вулицю, відчула запах гарі, помітила стовп пилу, їдкий дим пече в очі. Вона, як в сторону відхилиться ніби й бачить будинок, як прямо ж ні, вже язиками виривався вогонь.
Її хода подібна роботу, в якого закінчується заряд, ноги не слухаються, чим крок, тим важче йти, все тіло огортає страх. На очах сльози, кинула сумку, вже ближче бачить, горить старий сусідський будинок. Її пів будинку у сірій імлі, поруч частка стіни над великою ямою. По щоках, зливою течуть сльози, заважають все розгледіти. В стороні горить дерев’яний сарай. Нарешті бачить сервант, неподалік від нього, понівечені тіла сина й невістки. Як навіжена, бігає очима, кричить,
- А де ж мій онучок? Сергійку, сонечко!
Нестримно, від холоду тремтячими руками, вона розгрібає землю, вже майже до стіни, за кутом частини будинку помічає присипану землею коляску без коліс. За мить біля коляски, скривавлені пальці рук перебирають дитячі речі: ковдра, рушник, пляшка з молоком, пара рейтуз та трусиків. Руки, як скарб тримають пляшечку, прикладає до себе, за мить диким голосом лунає крик,
- О Боженьку! Ти зглянься, закликаю! Що коїться?!
Водночас водить очима, за зо три метра, за купою землі й трісок, бачить сірий колір, схожий на комбінезон онука. Де й сила взялася, пташкою випурхнула, вже біля нього. Онук із заплющеними оченятами лежить на курточці сина, зверху трохи землі, поряд один чобіт сина. Душа ввійшла у п’яти, обережно торкається його руки, раптом він розплющив оченята, вона чує тихі слова,
- Мама…баба…
Вже на колінах пригортає онука, ридає на весь голос та його глушить звук гелікоптера. Той звук, як поштовх у спину, сприйняла, що Сергійко живий, цілує його ручки, промовляє,
- Ми поки що живі та нам потрібно тікати.
На щастя, в цей момент - біда обійшла стороною. Небо помітно світліє, та вітер несе згар і дим, взявши онука на руки, бігла по вулиці. Вона знала хто може допомогти - це бабуся Катерина, яка по хаті та обійсті ледь ноги переставляє. У старенької немає родини, то ж вона їй майже щотижня, з магазину приносила продукти.
Марина застала її на подвір’ї. Розпатлане сиве волосся, прикриває обличчя, старенька, одягнута в старе чорне пальто, сидить на перевернутому залізному тазику, про щось шепоче. Побачивши її, відразу перехрестилася, повільно здійнялася на ноги, тихим, тремтячим голосом мовить,
- Ви живі… Боже, дякую тобі. Десь всі люди поділися? Це що, на нас знову напали фашисти?
- Ні, бабусю, тепер - це наш сусід, росія.
Марина плакала, хвилюючись, поспіх, про все що сталося розповіла.
Сергійко, напевно був недавно нагодований, бо в неї на руках відразу заснув. На якийсь час, вона онука залишає в будинку старенької, сама ж повертається до зруйнованого будинку.
Думки кроїли серце й душу: « Онучок у теплому комбінезоні, а чому діти без верхнього одягу, чи не встигли одягнутися? Мені ж їх треба поховати, як же самій це все зробити?»
Йде по дорозі, дивлячись під ноги щоб не впасти, зненацька чує нецензурну лексику, біля хвіртки з дерев’яних штахет, стоїть Федір, на пару років старший за неї, вони навчалися у одній школі. Вона різко повернувшись, підійшла до нього,
- О, дяка Богу хоч ти тут є , мені конче потрібна твоя допомога, прошу пішли зі мною.
Вона йому, все коротко пояснила, вже дійшли до зруйнованого будинку.
Від холодного телефону в руці, її пальці неначе бурульки, та вмить здригнулася від дзвінка. Вона збуджено до Федора, від хвилювання, холоду тремтячим голосом,
- Це мій колишній телефонує.
Всім тілом подалася йти швидше, щоб Федір не підслухав розмову.
Пару хвилин Марина спілкується по телефону з Рустамом. Почувши його пропозицію, від нерішучості зразу відповісти не змогла. Душили сльози, про втрату дітей не наважилась сказати, його голос хрипів, тому вирішила розповісти пізніше.
По закінченню розмови, схвильовано, мовить тремтливим голосом,
- Я все вирішу, передзвони через пару годин.
Після розмови, Федір зацікавлено позирнувши, запитав,
- Ти кудись поспішаєш?
Вона важко ковтнула повітря, спішно заговорила,
- Так у мене є дві години і я маю у бабусі Катерини забрати онука і тікати. Ввечері, мене можуть шукати військові, якщо знайдуть, вважай я труп, тоді ти мене біля дітей поховаєш.
Стиснув кулаки, сердитим голосом сказав,
- Ти язика прикуси, не накликай біду. Щось я тебе не впізнаю. Ти зараз маєш бути сильніша чим колись, на кону життя онука.
Час летів… у небі знову з’являлися гелікоптери. Марина з Федором, неподалік від будинку, де лежали дошки, від щойно згорілого сараю, вирили дві могили. Чоловік тільки спостерігав за її швидкими, закривавленими руками, дивувався мужності, настільки може бути жінка сильна, коли життя можуть вирішити лічені хвилини.
Вони удвох прийшли до Катерини, Марина, подякувавши Федору за допомогу, дала коньяк й дещо з продуктів. У горлі стискає, вона не може зупинити сльози, що стікають по забруднених щоках, хриплим голосом,
- Я змушена йти, Федоре, я попрошу приглянь за могилками, якщо вдасться в цьому пеклі вижити. Як залишуся жива, колись все закінчується, я приїду. Дай Боже щоби з онуком все було добре.
І обійнявши стареньку, продовжила,
- Бабусю, ви пробачте мене, я змушена вас покинути.
Федір поспіх вимовив,
- То скажи куди йдеш, я тебе проведу, у сумку все ж щось потрібно взяти, ти ж не знаєш, що вас чекає.
Катерина стоїть біля старої штахетної хвіртки, дивиться вслід, читає молитву, хреститься.
Федір ніс хлопчика, дуже поспішав, Марина, вже знесилена, все ж намагалася не відставати. Вона, розповівши йому про розмову з Рустамом, вкотре озирнувшись на голі дерева, тихо, але чітко сказала,
- Нам потрібно до шістнадцятої години дістатися переїзду, він сказав там є надійні люди, нам допоможуть дістатися до Харкова.
В голосі Федора чітко чути хвилювання,
- А далі що? Куди з дитиною, мороз нікого не щадить.
- Думаю якщо там справді свої, то до дитини не будуть байдужі.
Посадка рідшає, крізь голі дерева видніється зруйноване залізничне полотно. Неподалік, дві стіни від приміщення переїзду, шматки мерзлої землі зі снігом й кілька дерев вирваних прямо з корінням.
Федір виразно вигукнув нецензурне слово, враз озираючись, тихішим голосом,
- І тут, вже ці виродки дістали.
Раптом Марина помітила, як його брови звузилися, він зупинився, вперед кивнув рукою, рівним голосом сказав,
- Там дві постаті, ніби чоловіки. Мабуть тебе чекають, добре, що ми встигли. Бери малого, щоб було менше запитань я зникну, якщо ж чужі…
Вона не дала договорити, перебила,
- Помовчи, краще мовчи, що має бути, хоч так, хоч так є риск. Може це мій єдиний шанс з онуком вижити, поставити його на ноги.
Чоловіки у обшарпаному старому одязі, на вигляд мов безхатченки, відразу її помітили,
Старший за віком здивовано запитав,
- А де ще двоє?
В її горлі відразу стисло, глибоко вдихнувши і різко випустивши повітря, тихо вигукнула,
- Вони в містечку, навічно залишилися.
По щоках течуть сльози, опустила голову, голосніше продовжила,
- Це мій онук Сергійко.
Інший чоловік, відійшов у сторону, намагався до когось додзвонитися, після кількох спроб, сердито мовив,
- Бач, що коїть ця задрипана *** ми залишилися без зв’язку. Пішли, нам до наміченого часу, потрібно з’явитися.
Із-за товстого стовбура схиленого граба, Федір побачив, як один з чоловіків взяв малого на руки, і озираючись, всі троє зникли у оголеній посадці, що вела у сторону заходу. Він тихо про себе,
- Ну хоч одну добру справу зробив, може там, вгорі, це зарахується.
*
Майже дві години, по посадці, поміж дерев де менше снігу, три постаті залишали свіжі сліди. Позаду, залишалися тихіші вибухи, Марині і не снилося, що так вони пройдуть найважчий шлях. Вийшовши ніби на галявину, тільки тепер вона помітила, з лівої сторони непошкоджене залізничне полотно і неподалік наче залізничну платформу. Та чоловіки
звернули в праву сторону, перед ними засніжене поле, по ньому свіжий слід від коліс транспорту. Вже підійшовши ближче, ніби сховавшись від світу, біля голих дерев, по колеса в снігу, стоїть старий «пазик».
В автобусі тіснувато, в основному чоловіки й жінки бальзаківського віку. Відразу відчула запах валер’янки. Їй ніби тримали місце, чоловік років шістдесяти, взяв сумку, запропонував присісти.
Від гарчання мотору, автобус кілька раз здригнувся, важко похитуючись, повільно їде по глибокому сніжному сліду, який проклав напередодні.
В цей час прокинувся Сергійко, побачивши чужі обличчя, заплакав.
- Я тут. Ти в мене на руках, не плач, любенький,- нахилившись до нього, тихим голосом сказала Марина.
З кишені куртки, вона дістала пляшечку з молоком, помітила, що люди на неї звернули увагу, ніби виправдовується,
- Я маю «Дитяче харчування», та потрібна гаряча вода. Поки що, для нього у сумці маю печиво, думаю на якийсь час заспокоїться.
Молодший чоловік, який її зустрічав, ледь посміхнувшись, твердим голосом помітив,
- Він і так молодець, майже всю дорогу спав, дав нам спокійно добратися.
Чоловік, років сімдесяти, що сидів навпроти неї підтримав розмову,
- Що, малому вночі не спалося… мабуть і дитина відчуває біду.
Він відразу на її віях помітив сльози, вона кілька раз кліпнула очима, глухим голосом сказала,
- Та я його після вибуху знайшла, у руїнах. Це мій онук, а батьки там, він їх тепер тільки на фото буде бачити.
В автобусі запала гробова тиша. Після почутого ніхто й слова не промовив – тільки переглядалися із співчуттям.
*
Посеред ночі, вони приїхали в Харків. Люди з автобуса, дякували водію і старшому чоловіку, який їх зустрічав. Їй не довелося запитувати, як і куди краще йти, бо він відразу їй і одній, за віком старшій парі, сказав, що проведе в одне місце. Хоча люди бачили ворожі приліти літаків і охоплювала паніка, але вели себе стримано, без істерики. Все ж озираючись, хтось йшов у сторону Залізничного вокзалу, хтось зникав у вуличній темряві.
Вони провели ніч у багажному відділенні головної пошти. Марина мала можливість для онука приготувати дитяче харчування. А ранком, їм навіть на сніданок, принесли гречаний суп і бутерброди. Ніхто не наважувався щось запитувати, адже коли виходили з автобуса, їх попередили, поводитися без зайвих запитань і розмов.
А далі, все відбулося неначе в довгому серіалі. При перетині кордону з Польщею, прикордонник звернувся до чоловіка,
- Все гаразд, Михайле Петровичу, можете й далі добиратися до Нідерландів, передавайте нашим привіт. Щасливої дороги.
Тільки тепер, ніби оговтавшись від безсонних ночей, сидячи в автобусі, Марина замислилася: « Цікаво, при якій фірмі, у якій сфері, яку посаду займає Рустам? І чого ніколи не поцікавилася? Але ж він тільки останні три роки, як почав два рази на рік для сина висилати гроші. Та мабуть, на те були причини. Ніколи й не снилося , що він допоможе вирватися з пекла. Але ж, як я наважуся розповісти, що сталося з дітьми, що я за мати, що не змогла їх захистити. Життя-життя, чому розкидані долі, знову поєднують дороги? Хоча нині зв’язку немає, але ми їдемо і дякувати Богу та цим людям, що турбуються про нас, ми в безпеці.
Важкі три дні в дорозі позаду. Їх на кордоні, зустрів Рустам, на ньому темно-синя форма поліцейського, такого ж кольору тактичні штани і шапка. Він відразу, ледь посміхнувшись, обійняв жінку, моложавим голосом вимовив,
- Тітко Розарія, доброго дня! З приїздом, Я дуже радий вас всіх бачити!
І подаючи руку до чоловіка,
- Вітаю, дядьку Давид, дорога позаду, а ви хвилювалися. Аж тільки тепер, при таких обставинах, ми зустрілися.
По його обличчю мелькнула сіра тінь, твердим голосом до Марини,
- Марино, а ви що в автобусі не мали можливості познайомитися, це моя родина. Тітка Розарія сестра моєї покійної мами, а це її чоловік Давид.
Після невеликої паузи продовжив рівним голосом,
- Я все знаю, що сталося з будинком, дітьми. Ми з цим якось удвох впораємося, життя продовжується. То це наш онук, шкода, я сам винен, що раніше не запропонував приїхати. Але на руки не візьму, боюсь заплаче, нічого, думаю з часом звикне.
Зненацька, навпроти них зупинилася чорна машина, Рустам запросив зайняти місця.
В салоні тиша та раптом Розарія запитала,
- А до цвинтаря довго їхати?
Чоловік торкнувся її руки, насупившись, вимовив тихим голосом,
- Ще буде час, он дитині потрібно приділити увагу.
Рустам сидів біля водія, у дзеркалі заднього виду, помітив, як у очах Марини розширюються зіниці, обличчя злегка зблідло. Він трохи схвильованим голосом, протяжно після кожного слова з паузою сказав,
- Марино, я того року поховав дружину.
Вона помітила, як він здригнувся, то мало вигляд ніби від холоду. Та тут же продовжив говорити,
- На переході збила машина. Розумієш, так буває. Кажуть одна біда не ходить, чи то так доля керує, чи ми робимо помилки. Тож тепер будемо разом жити, якось миритися і виховувати нашого онука.
Вона через скло дивиться на пробігаючи будинки. Думки, як осиний рій, неначе копошаться в голові: « Ось так ніби все просто, але ж цікаво до цієї пори не забув українську мову, правда трохи відчувається акцент. Та, як дізнався, хто міг повідомити, що загинули діти. І, що то за люди, що всіх з повагою вивезли до кордону? Та добре, що я зараз з онуком тут. Колись війна все рівно закінчиться, обов’язково поїдемо на Батьківщину. А чи назавжди? Чи погодиться Рустам віддати онука? Але щоб я йому залишила, нехай навіть не допускає такої думки. Та час покаже, як далі доля вирішить продовжити наше життя.
2022 р
ID:
1059240
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 17.03.2026 04:37:20
© дата внесення змiн: 17.03.2026 04:37:20
автор: Ніна Незламна
Вкажіть причину вашої скарги
|
Ще одна цікава розповідь.А треба жити ,просто жити.Якщо в людини є високі ціності закладені , то у час важкий вона буде людина.Дякую.
