Нитка, що вислизає, падаючи з руки…
Тільки з’явилась зав’язь, корчиться на очах…
Як ти подумав – всупереч, навпаки,
Що розійшовся наш із тобою шлях?...
Чом ти повірив, що зерен не жде рілля,
Нащо залишив скніти в озері самоти?
Я ж прихиляла до тебе своє гілля,
Щоб по життю так вільно ти міг плисти…
Я дарувала… втім, про дарунки мовчу, забудь…
Просто зігріти по-іншому – не могла.
Тільки б десь поряд дорога, стежина, путь,
Тільки б у небі – змахи твого крила!
Нитку оту на вузлики зав’яжу… Забере печаль…
З думкою про хороше – до дрібки, дотла спалю.
Тільки нехай завмре на губах твоїх те «прощай»…
Тільки хай сяє в моїх очах «я тебе люблю…»
16.03.2026
