Сонце у мареві здаля,
Та це ж прийти, мала весна,
О де ж ти, воленько моя,
Де неосяжнії поля?
Мов круговерть у голові,
Та ні, живий, я не у сні,
Чому так болісно мені,
Коли ж кінець клятій війні?
Холодний вітер завива,
Не рідна ненька сповива,
Тремтить загублена душа,
Напився горя вже сповна.
Земля накрила бліндажі.
А там же друзі. Смак іржі,
У ранах губи, не слизькі,
Бо сльози виплакані всі.
Повздовж повік, масло гидке,
Разом із попелом мазке,
Наразі тіло, вже терпке,
За мить, здається - неживе.
Та раптом голос медсестри,
- Ану - вставай! Зможеш іти!?
Давай, любенький, здатен ти,
Здолати шлях, досить важкий!
Поглянь до неба,там блакить,
Відчуй весну - прекрасну мить,
Тебе Господь благословив,
Прийми за ліки, ти живий!
Ним подароване життя,
Пекучий біль від сприйняття,
Та здолать мусиш почуття,
Така є доленька твоя.
Думок, емоцій - цілий вир,
Навік скоцюбиться цей чмир,
Почуєш згодом, слово – «Мир»,
Синку, додому йдемо ми…
На щастя - віри не втрачай!
14.03.26 р
Сильний вірш, Ніночко..Правда нашого життя!ї
