"Такий чужий і раптом - неминучий!"
Ліна Костенко
Зима усіх морозом перемучила.
З відлигою прийшла до нас весна.
А я тебе - чужого, неминучого
Як долю, заколисую у снах.
Хоч знаю, що намарно, що незлічено
Струмочками стікаю в чорторий...
Стирчать слова - покручені паліччя,
Із дна зринає погляд твій німий,
Густим бурштином хлюпає у серденько,
Торішнє листя в стрімнину жене,
Не зачіпає суть мою, не сердиться,
Ось ще хвилина - зовсім промине...
О, милий мій, моє весняне сонечко,
Лелітками над хвильками заграй,
Промінчиком яскравим - у віконечко,
Хоч шепотом - про себе нагадай.
Хоч леготом, хоч подихом, хоч дотиком
До мене зринь із тої глибини.
По берегах цвітуть пухнасті котики,
Вже верби відчувають дух весни,
Бруньки привідкриває глід над кручею,
У сірих хмарах сплять іще громи...
Люблю тебе! Чужого, неминучого
І обіймаю спраглими крильми
08.03.2026
Ілюстрація створена за допомогою ШІ
