Я межею ходжу, що давно розділяє дві хати,
І все також чужий і далекий для мене твій дім…
Ти нечутно прошкуєш, немовби боїшся злякати
Ту пташину, що звила гніздечко у серці моїм.
Ти невчасно, пташино, вже осінь ночами ворожить,
Ніби паморозь вкрила сивинами кутики скронь.
Не благаю тепла. Я прошу лише – не виморожуй
Несподівану ніжність в словах, і в колисці долонь.
Як куріпка маленька, готова гніздечко плекати,
І під променем віри ростити тоненьке стебло.
Як розквітне кохання у серці твоєму, чекати,
Щоб заплідненим мріям піднятись увись, на крило.
28.02.2026
Ілюстрація створена за допомогою ШІ
