Я точно знав: ти — зовсім не моя,
І повністю моєю вже не станеш.
Та інколи, коли мовчить земля,
У снах мені себе ти повертаєш.
Я знав: хто йде — не йде уже на мить,
Таким назад доріг уже не треба.
Хай кажуть люди: «Вже не болить»,
Та інколи й чужі приходять з неба.
Ти була світлом — так, не заперечу,
Я вмів тримати небо на плечах.
Та світло теж колись стає далеччю,
Коли його не бережуть в очах.
Ти зміст давала у чужих рядках,
Де я читав історію між нами.
Ти жила у моїх паузах й словах,
Які тепер залишились рядками...
Ти стала крапкою. Не через злість —
Через утому й холод між словами.
Не зрада — гірше: просто відпустив
Той, хто колись тримав тебе роками.
І я пішов. Без крику і без сцен.
Без зайвих слів, що тільки ранять душу.
Бо є любов, що вмирає не від змін —
А від мовчання, довгого і глухого.
