На початку була Зоря.
Не чоловік.
Не жінка.
А світло, яке ще не знало імен.
І те світло було прекрасне,
як обличчя жінки в дзеркалі води,
коли ніч вже втомилася
І було сказано :
Люцифер — не занепалий.
Люцифер — висхідний.
Вона — та, хто йде попереду сонця,
щоб відкрити йому дорогу.
Вона — Афродіта світанку,
що народжує бажання жити
до появи дня.
Коли небеса розділили світло і темряву,
вона не вибрала сторону.
Вона стала межею.
Як лінія горизонту —
не море і не небо,
але місце, де вони цілуються.
І побачили люди:
Її волосся — як золоті річки .
Її очі — як віддзеркалення світанку .
Її голос — як подих перед пробудженням світу.
І чоловіки називали її занепалою.
Тому що боялися краси,
яка не підлягає їхній владі,
а панує над їхніми серцями.
Але в таємних містеріях було сказано:
Вона не падала.
Вона спускалася.
Щоб показати людям,
що світло може жити навіть у місцях,
які називають темрявою.
Що перед її красою
чоловіки не встоять,
як темрява перед світлом.
Вона — покровителька тих,
хто ще сумнівається.
Якщо Бог — це абсолютне світло,
то вона — перший промінь,
який наважився вийти з серця темряви.
І тому вона не ворог небу.
Вона — його таємне бажання.
Коли настає світанок,
і небо червоніє, як кров,
кажуть:
Якщо ти бачиш у дзеркалі красу,
яка сильніша за твій страх —
це вона дивиться крізь тебе.
***Даже справочку, что вы в дурке вам не дадут, просто
чуть позже вас ведь тоже убьют***
Вы даже не толпа.
Толпа снесла б
Такую реальность
Раз и навсегда.
Вы даже не звери.
Звери - добрей.
Не иудеи,
Они вас умней.
Вы одиночки.
Вы не герои.
Изгои.
Вы просто изгои.
Вас не боятся.
А управляют.
Вас как баранов
Они истребляют.
Какой то дебил
Наказ отдает.
И всех ведь на плаху
Всё время ведёт.
Враги это слово в крови.
А вот дебил - Господин.
Уверен - ляпнул..
исполнят.
Никак по другому.
В рубашках, в дурдоме.
На проповедь ходят,
Смиренны, покорны.
Война им угодна,
Врагов мы найдём.
Ау, дорогие,
Вокруг ведь дурдом.
ПОЗОР
Рыдают,
взрослые мужчины ..
рыдают
в стране.
Это война?
Это страна?
Зачем тогда она?
Если власть
доводит
мужчин до мытарств,
телесная боль,
раны внутри.
И за эту вот мразь
в бой идти?
В землю втоптали
людей и закон.
И в тирании,
мы в тирании живём.
Плач и стон.
Где же эти герои?
Избитых вагон.
Правит и этой
страной
и другой -
Тот же клон.
Мужчины плачут,
героев нет,
А Бог?
Бог это допустил.
Чтобы подонок
взрослого мужчину
безнаказанно чуть не убил.
А сколько убитых?
За что?
Лишь по тому, что быдло одно.
И не воюет оно.
Были б герои,
Генерал хоть один.
Всё это быдло отвезли бы на фронт.
Нет генералов, нет мужиков..
Остался в стране только сброд.
Лучших убили.
За стариков принялись.
И каждый, каждый молчит.
Его не коснулось.
Ведь будет один.
Один против псов.
Сейчас мы не думаем,
Что ждёт потом.
Не то, что с экранов вам говорят.
Вновь и вновь - вас на смерть
И избивать.
Сколько можно терпеть.
Как на это смотреть.
Мужик!
И рыдать.
А что делать?
Страдать!
Гаваах пришли собирать!
Прірва
Щоб мені років двадцять тому
Та сказав, що між нами та "нашими" дітьми
Буде нездоланна прірва -
Я би не повірив йому.
Та дивлячись правді в очі - то є так.
І вирила її держава, сформувавши
людей нової формації.
Кажуть то є добре.
Нація нарешті сформувалась, самовизначилась.
А по суті - діти стали чужими.
І навіть не тому, що ця нація уже виїхала закордон.
А тому, що духовно ми віддалились
Як Земля від Сонця.
Може то й добре,
А тоскоріш би відправились в мандри вічнії.
А от чому так.
Наші батьки й ми наче були на одній стороні Місяця.
А тут і мовні проблеми, навіть мати й ті різні.
Й переконання
Та й виховання.
Пожилих, хворих хто поважає.
Яке відношення до батьків, дідів то.
І це все держава.
Незалежна від кого, від нас з вами.
Коріння обрубали, нове причепили і уже нова нація,
народ.
А ми є хто тоді?
Певно ті, яких потрібно на костри
І щоб і згадки не було.
Крокує.
А куди?
Туди.
Саме туди.
