|
Важко сказати, яка пора в житті людини найцікавіша, найпрекрасніша. Все воно в серці, і згадується, а в декого лягає рядочками поезій. Як би там не було – життя прекрасне. Коли воно здіймає тебе на крилах романтики так, що аж захоплює подих, і, навіть, коли падаєш, оббиваючи коліна до крові, встаєш, і як той птах, здіймаєш поламані, заштопані крила і рвешся у політ, знаючи, що падіння неминуче. Що це за така істота, що вона своїм голосом втамовує біль серця, або наносить глибокі, незагойні рани, безмежно любить, або ненавидить. Вона може бути вірною, або підлим зрадником, бути безстрашною і стояти, навіть, насмерть, будучи непохитною.
Життя, як намисто, що обвиває шию у багато низок, із радості і суму, успіхів і поразок. І не дивлячись ні на що, воно так швидко злітає, не встиг оглянутись, а вже пора відходити, залишити все, що так любив, що не доробив, не доспівав, не доказав, не виправив, чи не пристарав, чи не все випив і не з’їв, чи не вкрав те, що так жадав украсти, чи не помстився тому, що хотів. Згадав про Бога.
– А як тепер? Що далі? Куди іти? Що можу я з собою взяти? Поправді, не нажився. Невже, це все я мушу залишати? Скажи мені, мій боже. Що мовчиш? В рамі золотій тебе тримаю. А ти мовчиш, так, нібито мене не знаєш. Перед тобою я клав хреста на лоб, а ти мовчиш, мені не відповідаєш.
Почув він голос з глибини душі, не з золотої рами.
– Тебе я добре знаю. Від самого зачаття я формував тебе, ростив і мудрості давав, а ти втікав туди, де безлад, зло, гулянки, п’янки до нестями. Я задихався у тобі від смороду гріха, а ти не каявся, ходив з дияволом в обіймах, в його лані. А я усе терпів. Як було мені? Я говорив до серця твого, до совісті, поки жива була. Ти сам її спалив. Тепер порожній ти, і мушу Я тебе вже залишити.
– Та, може, ще в чистилище прийдеш? Зніяковівши Бога він питає.
– Ні, не прийду, бо у Мене чистилища немає – із сумом, Бог йому відповідає.
– Я заплачу. Усе віддам, що тільки маю.
Бог посміхнувся і запитав:
– А хто тобі це все, мій сину, дав? Я кликав і просив тебе у вічність, ти двері свого серця мені не відчиняв. Тепер вже пізно. Свій вирок сам ти, власноручно, підписав
ID:
1058704
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші про родину й батьківській дім
дата надходження: 07.03.2026 22:13:11
© дата внесення змiн: 07.03.2026 22:13:11
автор: Тріумф
Вкажіть причину вашої скарги
|
Це правда...на жаль...
