|
Ми зустрілися в плюсквамперфекті — у давно минулому, яке чомусь відмовляється зникати. Воно часом пробивається крізь тонку стінку несвідомого. Це відбувається під час сну. Лише у цій особливій площині вісь мого теперішнього буття перетиналася з віссю застарілого болю. Його чи мого? Невідомо, як це працює, та хочеться думати, що ми згадуємо іншу людину тоді, коли вона подумає про нас. Є в цьому щось таємниче й спокусливе.
Я прагнула бути гарною і недосяжною, щоб кожен жест, кожен спалах усмішки змушував жалкувати за мною, ніби за втраченим раєм. Дикий вогонь, що колись запалив його, зрештою, спопелив за собою мости тільки для того, щоб навіки залишити мене ідеалом. Я завоювала його, але не як людину, як трофей після полювання.
Від його символічних білих троянд віяло холодом: він подав їх мені, вперто уникаючи погляду: ніби німий протест чи стіна, яку вибудували між нами роки.
Я заблукала в коридорах пам’яті і зустріла тут тебе. Непрохана, непрощена гостя в твоєму домі
— Це ти мене кинула.
У голосі бриніла образа через нездійсненні юнацькі мрії: він думає, що я зробила б його щасливим, а я щаслива, що рутина не вбила цю ілюзію. Мрія завжди краща за реальність. Тільки тут я залишилася легкою, легковажною й зухвалою, недосяжною. Час - невблаганний скульптор.
Я навмисне провокувала цю зустріч, наривалася на неї, як на відкритий конфлікт, аби нарешті почути це наболіле за роки звинувачення. Але щойно його почула, то змінила тактику.
Тепер мені нічого від нього не потрібно. Тепер я — втілення відстороненості. Я вмію тримати дистанцію: його крок наступний, крок, якого він ніколи не зробить, як не зробив і в тому давно забутому минулому. Тож я залишила йому цей простір, цю порожнечу між нами, яку він мав або заповнити, або остаточно замурувати. Мене міг утримати тільки найсильніший чоловік, що витримає мою силу і кожен вияв моєї слабкості.
Його пальці не торкнулися моїх, але його образа видалася такою густою, що її можна було торкнутися рукою. Та не образу він намагався сховати у погляді, це було щось інше. Може, його гнів — це зворотний бік небайдужості? Може, він досі тримає мене в собі, як невитягнуту скалку? Ця думка окриляє, та це не тріумф егоїзму, це чиста радість від підтвердження того, що наше «тоді» було справжнім. Мені нічого не потрібно від нього. НІЧОГО. Він бачив у нашому розриві трагедію, а я - спасіння, бо якби ми залишилися разом, побут розчинив би магію, я стала б звичайною, передбачуваною, втомленою, невдоволеною. А так — я залишилася його Беатріче. Я — його недосяжний ідеал, його далека зірка, його «якір» у минулому. Я — те місце, куди він може подорожувати у своїй уяві під час нападів смутку. Коли йому стає прісно у своєму розміреному житті, він може згадати мене — зухвалу, яскраву, ту, що пішла, ту єдину, що “змогла б” зробити його щасливим. І через цей біль пригадати, як це — бути по-справжньому живим. Я подарувала йому Атлантиду, ціною нашої спільної реальності.
У мене є мій берег. Моя любов. Мій сон наяву. Я не є його Беатріче, я є його дружина. І це спокійне щастя неможливо пояснити. Тут щось інше. Глибше. Більше. Без нього я не могла жити, не можу жити.
Він подарує мені ще багато-багато червоних троянд, а білі належать плюсквамперфекту. Я ж - тут і зараз. Я з плоті. Я жива.
ID:
1058673
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Епічний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Сюжетна лірика відносин
дата надходження: 07.03.2026 10:05:46
© дата внесення змiн: 09.03.2026 20:02:55
автор: Алла Гонда
Написано автором з використанням штучного інтелекту
Вкажіть причину вашої скарги
|
