ПУПС: Вибране

Хельга Ластівка

Акваріуми

У  надвечір'ї  наших  кварталів  у  вікнах  запалюються  лампадки  акваріумів.  Йдучи  вулицею,  можна  запросто  натрапити  хоча  б  на  один  з  них:  блискучий  шмат  різноформатного  шкла  з  драглистою  водою  з  мнєсом  всередині.  І  якби  можна  було  б  стати  невидимим,  хоча  б  на  мить  потрапити  у  квартири,  де  живуть  акваріуми…  
Риби  плавають,  повільно  ворушачи  своїми  жилавими  плавцями,  сопливо  закопилюють  нижні  губи,  меланхолійно  і  немов  стомлено  піднімають  свої  зябренята.  Риби  плавають.  Одна  за  одною,  поруч,  назустріч,  навскіс,  напролом,  проти  течії  і  проти  юрби…  Мов  маленьке  суспільство  -  примітивне  і  прагматичне,  але  напрочуд  відкрите  у  своїх  потребах:  поїсти,  спаритися  з  найкращою  самкою  (вибрати  найкращого  самця),  вирости  і  здохнути.  Ну  бо  на  більше  інтелекту  нема,  та  й  геть  непотрібно.  Великі  очі  напроти  риб'ячих  довбешок  пильно  стежать…
А  всередині  є  навіть  стежки,  дитсадки  і  родильні  доми…Але  немає  криків,  сліз,  образ,  розбитих  колін  і  проблем  з  вимовлянням  букви  "Р".  Немає  товстих  і  байдужих  виховательок,  немає  тупорилих  і  наглих  акушерок,  до  речі,  теж  в  біса  байдужих.  Немає  неправильних  діагнозів  і  помилкових  операцій,  як  наслідок  -  немає  заживо  гнилих  пацієнтів,    вроджених  пороків  серця,  синдрому  ДЦП,  дітей  у  візочках  і  дітей  у  капсулях.  Немає.  Є  просто  смерть  і  просто  життя…
"…Жити  не  значить  тільки  жерти,  розмножуватися  і  видавати  прописні  істини.  І  немає  значення,  чи  жерти  дороге  їдло,  чи  ковтати  мілкі  книжечки,  чи  множитися  вшир,  чи  множити  власну  мізерність,  чи  видавати  банкнотні  істини  і  мірила,  чи  світити  абсолютизмом…  Геть  не  має.  Головне,  чи  плачуть  діти.  "
…  Акваріумне  скло  -  дивна  лінза.  Заломлюючи  погляд,  змішуючи  його  з  світлом  лямпи,  заварює  шкло  темне  діло:  створює  вар'ятне  видовище,  ілюзорність  якого  може  зрівнятися  лише  з  брехливістю  нещирих  ікон.  Риби  йдуть.  Риби  стоять.  Риби  плачуть  і  солодять  воду  вуглекислотою.  
Але  риби  не  вигадували  ядерної  бомби.
Вони  часом  ганяються  один  за  одним,  півники,  наприклад,  борються  за  самку.  Але  від  цього  не  помираю  мільйони  інших  рибок…
У  надвечір'ї  наших  кварталів  на  вулиці  виходять  людиська,  які  не  знімають  з  голови  акваріумного  шкла.  Одні  -  до  божевілля  справедливі,  а  інші  -  такі,  як  звук  цмокання  риб'ячими  варгами.  І  всі  в  своїх  рухах  не  менш  однакові,  на  перших  погляд,  аніж  риби  в  акваріумах.  Дорожні  знаки  для  них  -  водорості,  розмітка  на  дорозі  -  оці  потоки,  в  яких  плавають-літають  люди.  Але  є  дещо,  в  чому  ми  трохи  відрізняємося  від  зябристих.  І  це  не  наша  тепла  кров,  не  відмінності  у  шлунково-кишковому  тракті…
Це  любов.
Як  дико.  Ми  відрізняємося  лише  любов’ю.  Тим,  що  ми  у  битві  за  самку  можемо  усвідомити,  що  варто  залишити  війну,  -  заради  щастя  тих,  кого  ми  любимо.  Тим,  що  ми  можемо  відштовхнути  безнадійних  і  можемо  підняти  з  колін  найбільш  достойних  нашої  любові.  Тим,  що  ми  можемо  залишити  наше  шкло.  Видряпатися  з  нього.  Видряпатися  з  закону  природи.  З  закону  -  виживає  той,  хто  є  найсильнішим.  Ввійшовши  у  юрисдикцію  закону:  кожен  має  право  на  своє  щастя.  Вистраждане,  виплакане,  видряпане  на  серці  рибою-пилкою…  Кожен  має  право  на  помилку.  Але  не  на  вбивство.  На  вбивство  себе.
У  надвечір'ї  наших  кварталів  чути,  як  десь  хтось  дряпає  шкло…  Прислухайтеся,  можливо,  це  дряпається  назовні  ваша  душа.

: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=172859
дата надходження 20.02.2010
дата закладки 31.01.2011