Так не звично писати тобі листи, особливо, якщо взяти до уваги, що ми не спілкувались два з хвостиком роки і… жодного разу в житті не бачились. Найбільш доречно буде почати з того, що декілька місяців тому наша позиція не тривалий час знаходилась на розбитому ще до нашого приходу отим усім шумним літаючим залізяччям маленькому старому сільському аеродромі, який в часи «прогресуючого розвинутого соціалізму» використовувався для нічного спочинку стомлених щоденним розприскуванням добрив над довколишніми полями кукурузників.
Ми зайшли на цей танцмайданчик, де ще нещодавно крутили нестримну польку різні сплави не тутешнього металу в парі з автохтонним бетоном місцевих споруд і залишків злітної смуги, теплого погожого осіннього дня. Мертва тиша і жодного натяку на бодай щось живе… Так, наче тут людей і не було ніколи, із прежди́ віка́, як кажуть в моїх рідних краях. Здавалось, ніби метал, бетон, скло і земля без будь якої сторонньої допомоги людей (яких чомусь науковці до наших днів вперто називають розумними) щось не поділили і добряче почубились. Скло чіпсами хрумтіло під черевиками і ми повільно пливли цим дивним пейзажем в стилі постіндастріал, як в хрестоматійних голлівудських фільмах, де на фоні цілковитої вакуумної тиші на героїв з-за рогу, з різким закадровим звуком, обов’язково повинно вистрибнути щось страшне, яке, в основному, чомусь не поділяє вродженого прагнення тих же героїв дожити до глибокої старості. Аж раптом під стіною напівзруйнованого приміщення почулося несміливе скавчання і мені назустріч, притиснувши додолу свої пензлики-хвостики, вибігли чотири цуцики. Щось в їхній поведінці чітко повідомляло, що це не просто місцеві друзяки, а кровні родичі.
Бачила б ти ці очі… Я не розгледів сліз, але одразу підсвідомо зрозумів, що вони саме плачуть. Кілограмова пачка корму, яка саме для таких випадків стала уже звичним елементом моєї амуніції, зникла в середині цих пухнастих знедолених щасть в лічені хвилини… Тоді я втретє згадав про тебе…
Я дуже виразно і чітко пам’ятаю той день, коли ти дала мені можливість на короткий час зазирнути у крихітну шпаринку на твій світ… і тієї короткої миті вистачило з головою для того, щоб маленький дефектний всесвіт всередині мене, наче під дією ядерної реакції, одномоментно розлетівся на самі елементарні частинки і перезібрався знову, сформувавши нові візерунки зі старих, частково пошкоджених роками і людьми, кристалічних решіток душі. Тоді крізь ту шпарину линуло настільки інтенсивне Світло, що мені знадобилось би повернутись назад у восьмий клас школи і повторно пройти, такий ненависний мені тоді і зараз, курс фізики, щоб вірно вирахувати кількість люмен і ступенів їхньої величини, з якою воно розповсюджувалось навколишнім простором…
Вдруге ти зринула в моїй пам’яті спекотного серпневого дня на могилі Івана Сірка між Нікополем і його рідною Капулівкою, коли я невпинно вдивлявся в небо, спостерігаючи за зайшлими на цю землю велетенськими металевими осами, які постійно чатують над курганом цього мужнього лицаря, намагаючись боляче вжалити його відвідувачів. Я знаю, що ти теж любиш зблизька розглядати різних крилатих істот і комашок, а також подовгу вглядатись в блакить Неба, обов’язково при цьому щось тихенько наспівуючи собі під ніс. Тоді я подумав, що в нас є багато спільного, з однією тільки різницею – співати я не дуже люблю.
…Я грів своєю спиною сирий земляний насип, який захищав нас усіх від двох великих яструбів, які літали над нами декілька годин, вицілюючи своїми всевидючими хижими очицями залишки тепла наших тіл посеред куценької покаліченої посадки. Це був наш взаємообмін з насипом: він оберігав нас, а я зігрівав його (знаючи тебе, ти теж поділилась би залишками свого тепла, щоб зігріти нужденного – я грів його в посвяту тобі). Інші, також нетутешні, металеві дикі оси наосліп жалили довколишні дерева, кущі, ярки і коріння, від чого ми втискали голови в плечі так глибоко, що, здавалось, хребет стискався від цих рухів, як метрова сталева пружина в підвісці автомобіля. «Тільки б не тріснула!», - бо нести мене хлопцям буде не просто, а залишити – ще важче.
…І раптом тиша…
як в коридорі школи 17 липня;
як в читальному залі бібліотеки опівночі 1 січня;
як о пів на п’яту ранку над рікою за селом, коли са́мі голосні звуки видає туман, який неохоче розсіюється під пильним оком вранішньої зорі.
Це було вперше, коли ти постала в моїй пам’яті по двох самих коротких роках мого життя відколи ми втратили зв'язок. Я згадав тоді під насипом, як ти мені колись розповідала свою історію про дві пташки у каплиці біля «Трьох криниць». Ти тоді так по-дитячому і так по-доброму наївно (о, Боже, як же я це в тобі люблю!) аж принишкла, щоб не сполохати двох пташок, які раптово залетіли в каплицю біля Суботова, де ти, як завжди, пильно вдивлялась в Небо і в довколишні лики, щось тихо при цьому шепочучи, як ти це полюбляєш, собі під ніс… а могла навіть не шепотіти і просто мовчати – вони тебе і так завжди слухають по особливому, не так, як інших…
Це був останній раз, коли я плакав від щастя… від того, що зустрівся з твоїм Світлом… від того, що насип не замерз… від того, що пружина витримала… від того, що знову запала обнадійлива тиша…
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054097
дата надходження 28.12.2025
дата закладки 21.01.2026
Нарешті я сьогодні знайшов Надійку, яка живе з дідусем неподалік млина дядька Корнелька на Панському Ставі! Я тобі вже розповідав про те, що вона знає мову квітів і вночі збирає зоряний пилок, який осипається з небесної тверді на довколишні луги і Борсучий Ліс. Я якось запитав в неї, що вона з ним далі робить. Надійка довго дивилась на мене з широко відкритими очима, а потім здивовано, і водночас обурено, відповіла: - «Як це, що я з ним роблю?! Те, що й усі – восени і взимку збираю в скляні різнокольорові глечики, складаю їх на горищі, а навесні після дощу розсипаю рівними рядочками понад нашою річкою Королавою, щоб показувати шлях для приходу веселки!». І не менш здивовано, ніби це знають усі ще від народження, широко розставивши свої рученята долонями до неба, додала: - «Інакше, як же по-твоєму веселка знайде сама дорогу до берегів нашої Королави? Чи, можливо, ти не хочеш, щоб до нас приходили веселки?». Місцеві, правда, в це не вірять і кажуть, що Надійка вигадує. А я от сумніватися не наважуюся… бо хочу, щоб веселки приходили до нас і надалі…
Знайти Надійку мені порадив її дідусь Тимофій, який в нашій місцевості відомий серед людей, як майстер на всі руки, коли почув, що мені потрібні міцні коліщата з різнокольорового скла, декілька ліктів сонячної линви і гладко витесана дошка з незрубаного ясеня. Так і промовив тоді крізь свої сиві густі завжди усміхнені вуса глибоким голосом: - «Тут, хлопче, тобі тільки Надійка допоможе!». Ось я її і шукав декілька днів…
Я ж геть забув тобі розповісти для чого мені раптом це все знадобилась! Пам’ятаєш, як ми з тобою того серпневого вечора лежали удвох на лугу за третім великим вигином Королави біля Чумацького саду, підслуховуючи невпинні плітки цвіркунів і нашіптували наші мрії місцевим волошкам, які, ніяково тулились до граційних тонконогів? Тоді ще на червоні маки, якими було заквітчане твоє, залите теплом Чумацького Шляху, волосся, одночасно, як у підступній змові, приземлились одразу три червонобоких сонечка в дрібну чорну і білу цятку. Я ще тебе тоді жартома назвав магнітом для сонць і принцесою з сонячною діадемою, а ти зніяковіло заплющила очі, усміхнулась і сказала, що кожен може притягувати світло сонця…якщо тільки цього по-справжньому захоче…
Ми гладили нашими спинами м’який духмяний килим трав і, широко розкинувши руки, дивились на зорі. Ти тоді сказала, що якби на Місяці були такі ж перинисті зелені луги, як на берегах нашої Королави, то ти б хотіла полежати так само і там, щоб поглянути на Панський Став, Борсучий Ліс, Чумацький Сад і млин дядька Корнелька з висоти. Але Надійка сказала мені, що на Місяці немає такої річки і таких лугів, як у нас – їй про це наспівали квіти, з якими вона розмовляла, коли восени цьогоріч почала збирати перший глечик зоряного пилку на зиму. Саме тому, я вирішив змайструвати для тебе гойдалку на самому Місяці, щоб ти могла досхочу милуватися з небесної тверді нашими краєвидами і переконатись на власні очі скільки там ще залишилось зоряного пилку (про це попросила Надійка взамін на коліщата з різнокольорового скла, сонячну линву і дошку з незрубаного ясеня, без яких гойдалки не змайструвати).
Я не дарма ні на йоту не сумнівався в словах Надійки, оскільки усі необхідні для майстрування запчастини вона завиграшки знайшла в себе на горищі серед різнокольорових опецькуватих глечиків. І ось, твоя гойдалка уже готова! Я загорнув тобі її в духмяну зелень наших запашних лугів з берегів Королави, припасував до неї три макові квітки з твоєї діадеми, сонечка з яких досі не відлетіли. Цей подарунок уже чекає на тебе біля новорічної ялинки…
Не дивуйся будь ласка різнокольоровому скляному глечику, який стоїть поруч, свіжоспеченим коржикам з корицею і теплим рукавицям з борсучого пуху. Глечик попросила залишити Надійка, щоб ти набрала трішки зоряного пилку до її веселкової консервації. Коржики, на випадок, якщо раптом зголоднієш на гойдалці, передав дядько Корнелько – вони з волошкової муки, яка в наших краях така ароматна виходить тільки на його млині. А рукавиці, якщо тобі раптом закортить погойдатись на Місяці посеред зими, зшив сам дідо Тимофій – він особисто збирає борсучий пух у відомих тільки йому місцинах нашого лісу посеред літа, від чого він має здатність зігрівати усе, що його торкається, навіть в самі люті морози.
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1054318
дата надходження 31.12.2025
дата закладки 21.01.2026
Просинається день - промінь сонця з вікна
Блукають думки - ти знову сумна
Вгамовує плач терпкий подих весни
А я не з тобою, та в думках тільки ти
Там поруч зі мною
Я поруч з тобою
Приспів:
Мені не забути очі твої
Кольору неба в прозорій воді
В них легкий бриз і вирує гроза
І на повіках застигла сльоза...
Крізь світло зірок торкнися руки
Крізь мрії і сни мене обійми
Забудь про печаль, повір відчуттю
А я обійму і скажу що люблю
Тебе лиш одну
Тебе лиш одну
Приспів:
Мені не забути очі твої
Кольору неба в прозорій воді
В них легкий бриз і вирує гроза
І на повіках застигла сльоза...
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=1013324
дата надходження 16.05.2024
дата закладки 18.05.2024
Закарбовано небо у ночі
В яскраві зорі
Я молю тебе тільки не мовчи
Не спиняй!
Моїх доторків до руки, моїх слів і мого бажання,
Шум гірської бурхливої Ріки
Не спиняй!
Пр.
Тону в очах твоїх
Моя впевненість і вагання
Тону цілком в тобі
Моя відповідь і питання
Тону в тобі
Не спиняй
Шепіт вітру, ледь чутний подих твій
Крізь срібне сяйво,
Я молю заповітних чистих мрій
Не спиняй!
Поцілунків моїх пісні, моїх просторів і зізнання,
Відчайдушні думки мої прошу,
Не спиняй...
Пр.
Ти моє все
Мої сльози й моє бажання
Ти моє все
Тепле Сонце моє останнє
Ти моє все
Нескінченність і неосяжність
Моє життя
Не спиняй
: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=977211
дата надходження 16.03.2023
дата закладки 04.08.2023