Плакало зернятко, мов мале дитятко.
На землю упало, що робить не знало.
Плакало, боялось... все навкруг сміялось,
раділо, дзвеніло, кольорами гралось.
Сонце пригрівало, зернятко втішало:
"Не плач, золотеньке. Ти ж таке гарненьке.
Треба тобі знати - світ слід пізнавати.
Серед цього поля квітне твоя доля.
Тебе земля-мати буде колихати.
Співатимуть зорі тихі колискові.
Тополя із кленом вестимуть розмову.
Ти у них навчайся. Полюби їх мову."
До землі зернятко ніжно пригорнулось.
Проспало всю зиму. Весною проснулось.
Сонечко пригріло. Паростки пустило.
Росою умилось і... Заколосилось.
В полі неозорім - зернятка родина.
Там, де народився, - твоя Батьківщина.
Тут дзвенить найкраща твоя рідна мова,
зігріває серце ніжна колискова.
