Чи день, чи ніч минає…
Думки безсонні, немає спочину,
Козача Лопань, пращурів землиця,
Згадаю друзів, веселу родину,
Гармошки звук, щасливі, світлі лиця,
Можливість вдачею насолодиться.
Веселі дні… дитинство на роздолах,
Стерню збиваючи, в охапці квіти,
Тож босоногі наче на вітрилах,
Радісно в полі гомоніли діти,
Якби й надалі увесь світ любити.
Роки минали…
Все за плечима, неначе дивний сон,
Я не злітаю туди, війна ж нині,
Західний вітер співає в унісон,
Враз все втопилось у смерканні днини,
Нехай ніщо, не рушить сон дитини!
Небо в сум’ятті…
Війна - біда… .згадати пору зимну,
Сусід напав на рідну Україну,
У ніч лютневу, сніжнокрилу, темну,
Щоб про весну не мріяли й калину,
Забули мову рідну солов’їну.
На підвіконні кішка….
Ніч, ще не встигла, дати шлях світанку,
По небу тіні, мигтять, мов привиди,
Не дочикатись сонячного ранку,
Вмить стрімголов, блискавки різновиди,
Здатні й на темінь, досягти злагоди.
Та то ж на жаль, явища неприродні,
По небу скрізь, спалах, до низу вогонь,
Червоний схід, враз вибухи повторні,
І здаля гул, мабуть сердить будь – кого,
Скоріше тих, хто ближче, на кордоні.
Все ніби в мареві…..
Річечка Лопань змієчкою в’ється,
Іще в дрімоті, трави край берегів,
Їм вже тепер, не сниться й не здається,
Тривожно й людям, моляться до богів,
Думки – джмелі, хто сон, зміг порушить?
Надворі стемніло……
Гудить земля, все небо безпросвітне,
Гелікоптери й літаки літають,
Русні навіщо дійство безпричинне,
Чому прийшли, народ за що вбивають?
Чого припхались,що й самі не знають?!
По вікнах світло…
Незвичний звук, собак скавління й гавкіт,
Устраху доня, плаче до матусі,
Раптово чути брязкіт і знов гуркіт,
Пролунав вибух… онук у бабусі,
Удвох за руки,так й заклякли в русі.
Страх важко здолати…
Дибом волосся, мчать бронемашини,
Й гримучі танки прямо на автівки,
Постріли в спину, що вже є причини?
Чому й за що, куль черга із гвинтівки?
Вже й реготіння злобне від утіхи.
Це відбувалось….
У центрі збори, жваві офіцери,
Злі, недолугі, шукали зрадників,
Тож всі вважали, будуть мільйонери,
Для них знайшлося кілька порадників,
Їх знайдуть згодом, серед мурашників.
Раптово стемніло…
Усе завмерло і не чути птахів,
Тож не доводилося війни бачить,
Як знайти корм, поміж кривавих снігів?
Ледь чутно,-Цвінь. Цвінь -цвінь-цвінь, - пташка плаче,
Невже убивцям, Боги все пробачать?
Навіть оправдувати не знайдеш слів,
По хатах зранку, зібрались родини,
Розмови, плач,-Ти ж сусід,чому посмів,
Піти війною, де совість людини?
Хамло похабне, поганше тварини!
Життя в окупації…
Знущань сім місяців, важко прожити,
Молодші й старші хлопці по підвалах,
Після тортур, без ліків не ожити,
Зовсім знесилені лежать на шпалах,
І на бетоні, напівголі, в штанях.
У людськім образі табун вовкулак,
Проводив допит - йшов на умовляння,
Не побоявся, змовчав смілий юнак,
Жорстоко били, мали сподівання,
Дізнатись план, де мешкають військові,
Чи партизани по яких домівках,
У кого сейф, папери наукові,
І де живе його красуня дівка,
Щоби навідатися й при бажанні,
Взяти з собою, вже заради втіхи.
Тривожні новини…
Чекали днини, спокою немає,
Усіх ув’язнених, вели з підвалу,
Юрба людей давно на них чекає,
Їх думки встрелити б, компашку наглу,
На жаль, не в змозі кинути в могилу.
Перед очима зброя, темні зуби,
Від несподіванки люди жахнулись,
Не кожна мати, ачей* приголубить,
Не всі ув’язнені снігу торкнулись.
На головах мішки…..
А розпізнати, лиш по статі можна,
Аж страшно людям, в синцях груди, спини,
Чи болі ті, душа стерпіть спроможна?
Та чи повернуться, усі в хатини?
По ногах шрами й досі сочиться кров,
На ліктях рани, пальці рук смалені,
Неприпустимо, яка ж міцна (любов),
Усі надії в болоті втоплені,
Для бурят жоден і слова не знайшов,
Не зрадять неньку, хоч дуже втомнені.
Схиливши голову стоїть мов німа,
Чиясь знесилена, згорблена мати,
Рашистські варвари - слів інших нема.
Їм би сміливо, в очі все сказати,
Ніби безкровна, нема сил кричати,
Яка ж біда, катма кого стрічати.
Цього не очікували…
Жест ( добра), волі та це ж лицемірство,
Ганебні погляди, все ж зняли мішки,
І ледь всміхаючись, мабуть щоб звірство,
Своє сховать, у руки взяли пляшки,
Пили спиртне, все ж не всіх відпустили.
А дехто з рідними, пішли по хатах,
Когось рашисти, по дорозі били,
Один мужчина, зі смутком у очах,
Впав на порозі, як поранений птах,
Думки –Незламний, цей наш, козацький дух,
Тож час настане, знищим у пух і прах,
Нарешті звільнемось від кремлівських слуг.
Жити і вірити…
А серце матері сповнене жалю,
Ночі і дні сум’яття, де взять ліки?
Мій рідний сину, я ж тебе так люблю,
Нехай московська нечість вмре навіки!
Вже й поряд синочок, дружина плаче,
Нуртують* думи – Потерпи, треба час,
Тримайся любий, мій мужній козаче,
Ніщо на всім світі, не розлучить нас.
Землиця зрошена потом й сльозою,
Її ґвалтують прислужники кремля,
Не мре надія, ранньою весною,
Швидко від нечісті звільниться земля,
Боже, як вижити, в ці, надважкі дні,
Благає люд, збережи життя синів!
На серці смуток…..
Знов війни відгуки, темніє небо,
Щоднини вибухи, тривожні ночі,
Із хати вийти боязко та треба,
Тож мусиш йти, води немає в домі.
Та не уникнуть жахіть,жура, печаль,
Гидкий рашист, діву волік до хати,
Оскаженів, вмить зірвав із неї шаль,
Тут поруч мати, стала захищати,
Дикий крик звіра,- я мріяв, кохати,
Все ж (гостя) вигнали, у всьому є грань.
Під дулами автоматів….
Сповна відчути, довелося злоби,
Жити ніхто ж не хоче у неволі,
В росію вивезти, не дали згоди,
Кровавий сніг, як зранені тополі,
Просили люди захисту у долі.
У когось настрій інший…
Душу дияволу продавши,тікав,
Замав каліцтво російське, церковне,
Грошви по вінця, знахабніло накрав,
Пора владнати, це життя гріховне,
Надалі мало ж бути безкоштовне.
Хтось погодився, їхав автобусом,
Сховавши гроші, мав зв’язки, телефон,
Зміг скористатися, страшним хаосом,,
Щоби надіючись втекти за кордон,
Були й байдужі, мине, колись цей сон.
В боротьбі з голодом….
Запаси кінчались. Люди збирали,
Що є запаси в підвалі, чи в хаті,
Голодні пси все до крихти забрали,
Досить раділи, смердючі, пихаті,
І відправляли (дарунки) в росію.
Люди єдналися, пічка надворі,
Суп без олії, але ж пахтить смачно,
Хтось приніс цукор, знайшов у коморі,
Усі вміхались, разом не так страшно,
Добре що вдень, хоч чогось крихту мати,
Щоби дожити та й своїх діждатись.
А час летів неспинно….
У центрі селища збирали людей,
Вороги кляті повели розмови,
Що до союзу, забагато ідей,
Все вимагали, щоб не чули мови,
Нашої рідної, почувши били,
Навіть до розстрілу були готові.
А там за центром дорога до річки,
У ній вода без блиску, чорна, сива,
Ридає ненька, не діждалась нічки,
Мов п’яна йшла забрати свого сина,
Настигла смерть. Хіба винна дитина?
Чому ж, ти доле наша нещаслива?
Та, як тепер синочка поховати,
Летять снаряди, вщент цвинтар розбитий,
Уже в хатині помолилась мати,
Кремлівський яструб, коли будеш ситий?
Гнобиш століттями народ країни,
Знай жодна ненька війни не пробачить!
Гілки тоненькі схилила калина,
О скільки горя принесла ця війна,
Щодня від неі стражда Україна,
Шкода невтішні, дні замала весна,
Важкі бої та віру не забрати,
Сміливість,стійкість бійців не зламати.
Без надії ніяк…
Земля двигтить, пруть танки по дорогах,
Хто залишивсь, щодня неначе в пеклі,
Та час біжить, зранку люди в городах,
Хоча й бої продовжились запеклі,
Сміло дивилися у очі смерті.
Страшна війна та сім’я* висівають,
Картоплю садять. Скрізь дома – руїни,
У душах віру, в святість правди мають,
Під три чорти йдіть, не для вас стежини,
Орки, нам йти, не по одній дорозі.
Позаду тяжкі літні дні…
Горить земля, довкола наче пекло,
Жорсткі бої, безстрашні душі, втрати,
Посеред дня здавалось рано смеркло,
Ввірвавсь терпець, це ч*о пора прогнати!
Занадто важко та назад ні кроку,
Щоб кожен метр землі, відвоювати,
Щоб навіки ущент розбить сволоту,
Ненависть сил придасть, їм час тікати.
А кров козацька міцніє, ожива,
Для ворогів дух пращурів - могила,
Вже синьо - жовтий стяг вітер розвива,
У центрі селища юрба молилась,
Радо стрічають воїнів сміливих.
Та ще, на жаль, не закінчилась війна,
Така вже доля неньки – України,
Все ж кожен мріє прийде тепла весна,
Під мирним небом свято для родини,
Поки ж війна, борьба за незалежність.
*
Хати, споруди… скільки їх лишилось,
Процентів десять- двадцять, може й менше,
Без руйнувань, щоб цілі. Комусь снилось,
Що таке буде?Хто знає, навряд більше.
Яка незламна, сила волі в людей,
Ще є прильоти, скрізь вибухи чути,
Город копають і не мавши бурдей
А часник треба у землю уткнути,
Бог дасть не буде (добросердних гостей),
Якби вже мирно позбудемось скрути.
Тож волонтерам дяка, сяють очі,
Комусь потрібні, бач - згадують нині,
Тож пам’ятають, добре, як пліч-о пліч,
Вже є олійка, враз сльози полинні,
Й згадають Вангу, ті слова пророчі,
Це українці, вижити повинні.
Роками вчила мати - Україна ,
Сила в єднанні духу і свободи,
Тож знай русня, міцна у нас родина,
Хоча і важко, йдем до перемоги!
*
Я серцем вірю, ті хто десь далеко,
Усі повернуться в рідне селище,
Хоча країні, занадто нелегко,
Шлях Богом даний, нам світлий стелиться.
Знову розквітне моя Україна!
Щиро люблю, її вільну, єдину!
***
Дорогі наші захисники і захисниці!
Я вітаю Вас з прийдешнім святом
Збройних Сил України!
Та з днем Святого Миколая!
Нехай у вашому житті все повернеться на краще!
Здоров’я Вам та успіхів на ниві служіння
українському народу!Миру, добра, любові і щастя!
***
Нуртують ( вирують) думки
,ачей (може)
сім’я -( Насіння) висівають
03.12. 2023р
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999985
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 02.12.2023
автор: Ніна Незламна