Минає осінь, осінь вже минає…
У приморозку ружа замерзає.
Вже не танцює впалий лист у вітрі,
І завмирає день в сірій палітрі.
І ранок, начебто, застиг в тумані…
Й дівочі сльози скрапують в обмані.
Його слова нічого вже не варті,
Ти опинилася в жорстокім жарті.
Але не хмурся, знову день настане.
І промінь розжене білі тумани.
Кришталями впадуть на землю роси
Й фата покриє твої жовті коси.
Господь для щастя нам дає кохання,
А не для мук, печалі та страждання.
Лиш з тим, хто обігріє у морози,
Навік забудеш про дівочі сльози.
Така ще молода ти в мене, доню,
То ж обминай в житті ту путь сторонню.
Той, хто зумів єдиною назвати --
Буде тебе усе життя кохати.
А ті, які розваги в нас шукають,
Дівочу мрію в присмерк обгортають,
У них немає суті чоловіка:
Заблуда він – розчавлений каліка.
Вони уже далеко не мужчини,
Плутаються по світі без причини.
Не стане він опорою й стіною;
Не ти за ним, він буде за тобою.
Тоді вже не сплакнеш, просохнуть очі.
Бо виплачуться всі сльози жіночі.
Хіба такої, доню, хочеш долі,
Щоби життя перетворити в болі?
У мене ж, мила, ти цвітеш, мов ружа.
І не страшна тобі зимова стужа.
Лишайся з тим, хто зможе так плекати,
Любити так, як твоя рідна мати.
Він сам прийде, знайде тебе, голубко.
З ним крила ти розправиш, моя любко.
Краса в польоті, де злітають двоє.
Оце і є, дитино, щастя твоє.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=999429
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 25.11.2023
автор: Marija