Одного разу у ставку
Жив у ставку одному знаний дебошир,
Нероба і гультяй – Карась губатий,
Серед собі подібних був він бригадир,
І полюбляв за гроші будь-кому боки нам’яти.
А по сусідству мулив дно Пічкур,
Усіх він знав, усюди побував, усе побачив,
Мав сиві вуса, а ще між риб’ячих фігур,
Гучну мав славу майстра провокацій.
У тій водоймі вже давно колонія була,
Рачків-відлюдників, що мешкають в печерах,
Жили собі спокійно, не чинили вони зла,
А рід свій починали десь в минулих ерах.
Аж ось зненацька, вийшов маніфест,
Про те, що ці печерні окупанти,
Якісь антидержавний мають інтерес,
І треба звідтіля їх всіх повиганяти.
Що, буцімто, вони шанують хижаків,
Які з сусіднього ставка на нас напали,
Злигались з ними, хоча приховують зв’язки,
І каламутять воду урядовому кварталу.
Що йде від них усе вселенське зло,
І через це нестача кисню і поживи,
А от, якби прибрати їх усіх до одного,
Ото б ми весело тоді зажили!
Комісію створили, з кокардами прислали окунів,
Місцеву пресу спонукали гнати хвилю,
Але, той натиск, ні до чого не призвів,
Простіше було лобом битися об скелю.
Тоді зубаті та ікласті можновладці,
Державницька потуга, геть уся,
Звернулася до майстра провокацій,
До Пічкура, а той привів з собою Карася.
І заходилися вони бульки пускати,
Приплив на допомогу їм планктон,
Штурхали звідусіль печерних браттів,
Та ті були міцніші ніж бетон.
А далі – більше, мальки незрілі підтягнулись,
Стрибали, чубились, горланили пісні,
Їм би отямитись та вчасно схаменутись,
Та де там, все котилось до різні.
Розпочалось свавілля, яке не знали доти,
А що ж великий риб’ячий народ?
Усе, як завжди, є хто – за, а є хто – проти,
А іншим байдуже, своїх повно турбот.
Від тої, раптом зчиненої бучі,
Розходитись круги почали по воді,
І досягли поволі, але неминуче,
Солідних океанів і морів.
І сполошили там велику рибу,
Яка не полюбляє зайвий гам,
З зубами і впливовістю такого штибу,
Що не позаздриш навіть ворогам.
Почувши клацання зубів з-за океану,
Усі державні щуки, судаки і окуні,
Тихесенько ввімкнули собі задню,
Бо, як не вийшло зразу, то не вийде й поготів.
А крайніми у скоєних порушеннях порядку,
Призначили все тих же, Пічкура і Карася,
Бо офіційно в них не було жодного мандату,
Що означає – то на них провина вся.
І ті, хто мав хоч власні зуби, хоч коронки,
Розшматували цапів-відбувайлів на друзки,
Піраньї припливли аж з річки Амазонки,
Державницького досвіду на ділі досягти.
А що ж народ? Ну, а народ, як завжди,
Хтось сам кусав, хтось осторонь стояв,
Печерні жителі молилися за правду,
І ворог ту війну таки програв.
Мораль така – державні зуби гострі й спритні,
Про це повинен пам’ятати будь-який карась.
Та не вродилося такої щуки в цьому світі,
Яка би мушлю віри розкусити спромоглась.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998241
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 10.11.2023
автор: Костянтин Вишневський