Жив собі пес – на вулиці, не в домі. Не мав господаря він власного ніколи. Ріс надворі з народження, блудив, стежками, тротуарами ходив. Їжу просив, а, часом, і здобував. Було, і крихти у зубах не мав за увесь день. Тоді він скавулів, на місяць вив, задерши вгору ніс. Отак і ріс. А як дорослим став, впустив у душу злість. Людям не вірив, гавкав на них, бо гнали і били, і не раз, його. Він нападав на тих, що щось смачне наминали, а йому, псу, не давали. Гарчав він та таких і зуби виставляв. А деяких пес навіть покусав – отих, що містом собі ввечері гуляли, сміх на бруківки щедро клали, його ж, голодного, не помічали, проминали.
До влади стали тоді людоньки дзвонити і попросили пса убити. Кішка бездомна вчула цю новину, псу розповіла, бо його вона жаліла.
І розпочалися у місті лови. Пес дременув до річки, у воді, поблизу берега під кущиком сховався. Живим зостався. Але захворів. Бо вітер дужий налетів на місто, коли пес вийшов із водойми. Пускав, мов воїн кулі із обойми, по ньому холод. Пес почав трястися і проклинати час, коли вродився. «Всіх, кого стріну зараз, покусаю! І хай тоді вбивають!» - закричав.
Та тут до пса голубка підлетіла, псові на спину сіла, крильми своїми її вкрила, заговорила:
- Не бійся, я тебе зігрію. Це я умію.
І хлібця, який в дзьобику тримала, псові під ніс поклала. Щось тепле у душі собаки народилось. З’їв хлібчик він, і слізки дружно покотились з його очей – темніших від ночей.
- Що це я, злий собака, кою? Давно такого не було зі мною!
- До твого серця проситься добро. Чуєш? Впусти його! Геть викинь злість! – сказала птаха і злетіла ввись.
Закліпав пес очима та не ліг, хоч хворим був, знесиленим, побіг до міста іншого. Там поселився. Не гавкав ні на кого вже, не злився. Дали поїси – дякував за це. Двір собі вибрав – гарний, як яйце, яке кладуть у кошик на ковбаску, щоби святити в церквиці на Пасху.
Із дітворою бігав у дворі. Співав собачі радісні пісні. Свої його любили, годували. Чужі, злі люди двір, де жив він, оминали. Мабуть, щось знали про його минуле або боялись пса – дужим був, великим, хоч вже й не диким. Буду псові люди збили – під сходами вхідними примостили. Жив у дворі він, як король! Добро в душі плекав і голубам привіти посилав.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=998079
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 08.11.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)