Оповідання
Роман дуже любив свого, молодшого на сім років, братика Миколку. Як він маленьким був, возив його візочком по дворі, забавляв його, як плакав у хаті, носив на руках. А коли батьки віддали Миколку до дитсадка, забирав його звідти іноді. Сусіди казали Романовій мамі:
- Маєте, на кого покластися. Хорошого собі сина виховали ви, пані Олено.
І це було правдою. Не було, мабуть, жодного разу, щоби Роман не послухав батьків. Казали іти за продуктами в магазин – ішов, просили підмести двір – підмітав, брали зі собою на город садити картоплю чи збирати її – садив і збирав. І в навчанні хлопець був сумлінним – не кращий з кращих, та нижче восьми балів ніколи не приносив зі школи. Мама завжди обіймала Романа, цілувала в щічку, коли стрічала його зі школи, і він її теж.
Не всім однокласникам хлопця це подобалось, деякі насміхатися з нього.
- Мамин синочок, - кидав у спину Романові Петро.
- Безкоштовна нянька, - казав Степан.
Хлопцю було боляче це слухати, але він не змінював свою поведінку на догоду іншим, продовжував любити свого братика, шанувати батьків. Якось, коли Роман забрав з дитсадка Миколку, той попросив його:
- А давай пограємо з тобою у футбол на полі, за селом.
- Мама буде хвилюватися, якщо ми не повернемось вчасно.
- А ти їй зателефонуй.
- Не взяв телефон, поставив його на зарядку.
- Та ми ж надовго не затримаємось. Я стану на ворота, а ти голи забиватимеш мені. Хочу навчився м’яч ловити. Бо сьогодні в садку, коли ми гуляли надворі, я жодного м’яча не міг зловити від Віталіка, коли став на ворота.
- Ну, гаразд.
Поле, про яке говорив Микола, знаходилось метрів за 200 від садка. Коли хлопці прийшли туди, Роман із двох палиць, які знайшов, йдучи дорогою, зробив ворота для брата. Хвилин п'ятнадцять Микола не міг зловити м’яч, по якому бив ногою Роман. Аж як пішла шістнадцята, це йому почало вдаватися.
- Пробуй дурити мене, у кут спрямовуй м’яч! – почав кричати менший брат старшому, входячи в азарт.
Роман послухав Миколу, кинув м’яч у правий верхній кут. Брат не зловив його. Він полетів далеко, за кущі. Малий подався за м’ячем і пропав.
- Миколо! Де ти? Виходь. Нам пора йти додому» - закричав Роман.
Не обізвався брат. «Хоче, щоб я його шукав чи щось сталося з малим? - подумав Роман і направився до кущів. Невдовзі почув приглушене: «Бра-ти-ку! Ря-туй!» Хлопець забіг за кущі і побачив колодязь. Колись він, Роман добре це пам’ятає, був прикритий металевою кришкою, зараз її на ньому чомусь не було. «Хтось зняв і здав її на метал? Малий в колодязі?» - подумав. Заглянув до середини, так і є – Миколка там, борсається у воді.
- Тримайся, хлопче! – крикнув старший брат молодшому. - Зараз я спробую тебе витягнути. А як не зможу, то прикличу когось на допомогу.
- А-а-а! – закричав Миколка й пішов під воду.
Роман, довго не думаючи, плигнув у криницю. Добре, що води в ній було небагато – по шию хлопцю, і що він, стрибаючи, не травмувався. Роман витягнув Миколку з води, підніс його над собою й почав трясти брата.
- Хили голову донизу, - закричав.
Той так і зробив. З рота Миколки бризнула вода. Заплакав малий.
- Не плач. Можеш дихати?
- Так.
- Як ти потрапив до криниці?
- Біг за м’ячем, зашпортався й упав.
Миколка знову заплакав.
- Ну, ну, я з тобою. Сідай мені на плечі. Хтось нас до вечора обов’язково знайде й витягне звідси. Тримай віру!
Микола сів на плечі Роману й не відпускав його рук. Мовив, як оговтався трохи:
- Можеш розказати мені казку, брате?
- Можу. Слухай.
Роман розповів братові одну казку, другу, третю – ніхто за цей час до них не підійшов. Тоді він почав кричати:
- Люди! Витягніть нас. Ми в колодязі!
Ніхто не чув, ніхто не приходив. Роман продовжував розказувати малому казки та оповідання, які знав, і час від часу кричав. Обидва брати змерзли, та так, що вже зубами цокотіли.
Мама хлопців забила тривогу. Ще ніколи не було такого, щоби Роман так надовго затримувався, коли йшов забирати Миколку зі садка. Вона пішла шукати дітей. Питала всіх, кого щустрічала, йдучи дорогою про те, чи не бачили її синів. Ніхто нічого про них не знав. Прийшла в дитсадок. Вихователька якраз виходила з нього.
- Що сталося? – спитала вона, побачивши маму Миколки схвильованою.
- Не прийшли мої сини додому.
- Дивно. Роман забрав Миколу хвилин сорок тому.
Пішла мама. Дорогою задзвонила татові. Він відпросився з роботи (працював у другу зміну на заводі), приїхав з міста на таксі. Всіх родичів, друзів, однокласників Романа обоє обдзвонили – ніхто не знав, куди Роман з Миколкою поділись. Викликали поліцію. Поліціанти об’їхали село вздовж і впоперек, не знайшли дітей.
- Може, хтось їх викрав? – висловили міркування.
- А пса у вас немає, такого, щоби слід узяв? – спитала мама. _ Вже починає темніти надворі, а діти хтозна-де.
- Є в нас пес. Зараз попросимо кінолога приїхати сюди разом з ним.
Кінолог приїхав через п'ятнадцять хвилин. Пес узяв слід, повів пошукову групу в поле. За кущем, біля колодязя, спинився, загавкав. Поліціанти присвітили ліхтарем і побачили у воді дітей. Витягнули з колодязя спершу Миколку, а тоді Романа. Загорнули дітей у свої куртки, віднесли до поліцейської машини, потім викликали «Швидку допомогу» і задзвонили батькам.
Протягом двох тижнів брати перебували на лікуванні. Застудилися обидва. А тоді старший пішов до школи, молодший – до дитсадка. Й одного, і другого діти та працівники освітніх закладів зустріли тепло. Романа в класі вітали як героя. Навіть ті хлопці, які насміхалися з нього раніше, підійшли, потиснули йому руку.
- Вибач, друже, я помилявся щодо тебе, - сказав Петро.
- І я – теж. Ти – хороша людина і справжній герой, - мовив Степан.
- Та що ви, хлопці? Кожен на моєму місці так би поступив.
- Герой ти! Герой! - закричали учні, які були у класі.
Роман пустив сльозу – від щастя і проказав:
- Родина – важлива, друзі! Батьків треба поважати, слухати. Добре, що моя з братом історія щасливо закінчилася/
2010 р., у 2023 - редаговано
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=997160
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.10.2023
автор: Крилата (Любов Пікас)