Цибуля з присмаком дитинства

     Нинішня  осінь  уже  стала  повноправною  господинею  свого  часу.  Хоч  стоять  ще  сонячні  дні,  та  прохолодний  вітер  постійно  нагадає,  що  літнього  тепла  годі  чекати.  Тай  дерева  повільно  вбираються  у  золотисті,  подекуди  з  рудим  відтінком,  крони,  а,  деякі  листочки,  зірвані  вітром,  повільно  спадають  додолу,  та  встеляють  землю,  що  віддає  свої  щедроти  людям,  котрі  добре  з  нею  поводилися.
     Городи  та  поля  поступово  пустіють,  новий  урожай  перекочується  у  засіки  льохів  та  амбарів.
     Я,  також,  поступово  спустошую  свій  городець  у  доброму  сенсі  цього  слова.  Викопала  картоплю,  зібрала  майже  всі  овочі,  наробила  закруток,  сходила  до  лісу  за  грибами  і,  нарешті,  приступила  до  відрізання  стебел  цибулі,  що  давно  лежала,  щоб  зелене  стебло  гарно  висохло,  розкладена  по  одній,  у  затишному,  добре  провітрюваному  місці.  
     За  цією  неспішною  роботою  нахлинули  спогади  з  дитинства,  як  ми  з  моїм  двоюрідним  братом  Валерою,  колись  обрізали  у  нас  дома  цибулю,  котру  мама,  йдучи  до  колгоспу  на  роботу,  веліла  мені  обрізати  для  зберігання  на  зиму,  попередньо  показавши,  як  це  робити.
     Було  мені  тоді  років  зо  десять.  Я  сиділа  під  хатою  на  ослінчику,  роздумувала  якісь  свої  райдужні  дитячі  мрії,  яких,  зазвичай,  у  дитячий  головах  вистачає  завжди,  та  старанно  обрізала  вище  цибулин-кущівок  сухе,  що  у  дитячих  руках,  аж  шелестіло,  тоненьке  стебло.  Аж,  тут,  надійшов  Валера:
     -  Пішли  гратись  у  піжмурки,  -  запропонував.
     Пропозиція  була  заманливою,  та  я,  зітхнувши,  проказала:
     -  Не  можу,  адже  маю  обрізати  усю  цибулю,  а  її  ще,  бачиш,  лежить  зі  стеблом  у  кошику  чимало.
       -  А,  давай,  я  тобі  допоможу,  -  запропонував  Валера.
       Я  швиденько  збігала  до  хати  за  другим  ножиком,  і  робота  у  дитячих  руках  закипіла  на  повну  силу,  та,  раптом,  нам  прийшла,  у  наші  дитячі  голови,  благородна  думка.  У  чию  першу,  того  вже  не  пам’ятаю.
       -  А,  давай,  понадрізаємо  цибулини  так,  щоб  весною  не  потрібно  було  їх  надрізати  знову.
     -  А,  що?  А,  давай!
     Ми  швиденько  понадрізали  вершечки  усіх  тих  цибулин,  котрі  ще  залишались  необрізані,  нижче  самого  сухого  стебла,  так,  як  це  робили  наші  матері  весною,  щоб  цибулини,  посаджені  весною  у  прогріту  сонячним  промінням  землю,  з  надрізів  краще  пускали  молоді  зелені  паростки,  і,  задоволені  собою,  побігли  гратися.
       Вечором  нас  з  братом  чекав  дуже  неприємний  сюрприз.  Моя  мама  так  благословляла  мене  за  нашу  старанну  роботу,  що  те  чули  усі  сусіди  навколо.
       За  згадкою,  котра  нині  викликала  тільки  щиру  усмішку,  я  закінчила  обрізання  сухих  цибульних  стебел,  знову  розклала  цибулини  по  одній,  та  залишила  цибулю  так  лежати  ще  до  самих  холодів,  щоб,  потому,  уже  добре  просушену,  занести  на  зберігання,  на  зиму,  до  льоха.

18.09.23
світлина:  Валентина  Ланевич      
 

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=994176
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.09.2023
автор: Валентина Ланевич