"Переродитись, і після того, зірвавши нарешті плащ свій,
упасти в обійми сонця."
Артем Сергієнко
Я з'явилась на світ у ту мить, коли Вій мав підняти повіки, десь поміж війною і пустищем.
Мені сонце вмикали в покрученому телевізорі, вікна виходили в Лету, куди довго не пустять ще.
У сюжеті, написаному протомо́вою просто на про́жилках м'якоті у почорнілого листя вічності,
я, як праведниця, сповідалась відсталому часу у просторі, що зачерствів в епітелії війчастому.
Мені стукнуло шість, коли я уперше відмовилась жати життя, покалічивши руки серпами історії.
У тринадцять, здавалось, всі брешуть, крім мойр, які в сни прилітали з-за моря і
забирали до храму, з якого тікала, скалічена зоряною охороною, в тіло своє паперове.
А ще через рік руки ставали мостами до Ка́лі, книжкова колекція – синедріоном патронів.
Моє серце – німа витинанка із часу, прозорість його й густина не вимірюються нена́вистю.
Я прогнулась із першого разу, на піку у слави, крізь дірку на небі ловилися крики реальності.
Поправляючи жовтий жакет, на роботу у студію йшла, немов робот, у темінь беззоряну:
говорила з екранів голодній малечі про сонце жарке, і вони усі вірили так, наче мойра я...
наче сонце – я.
І коли вимикали електрику, гасли мої силуети усі в мізансцені квартирної темряви,
на колючих підшкірних фракталах еклектика різних років говорила мені, яка древня я.
Поза стінами, викривленими химерами світу, історія перемішувалась у пекельному вариві,
обпікала голодні пащеки і черева, що виривали її, немов варвари, й потім ішли через армію...
...Мені знову тут шість, я зникаю в собі, як обпечений крик у гарматному пострілі.
"Мам, ти де́?!" Жовта постать зникає в юрбі. Зупиняється потяг на колії шостій.
Янгол сходить до мене, я бачу крізь дірку у рваній футболці чорнющу прогалину Всесвіту.
"А куди ми?" – "Додому," - на дах електрички зісковзують промені сонця
і воно обіймає дитяче серце
своїми веснами.
квітень 2021р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988765
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.07.2023
автор: Ліна Русалка