[b][color="#2f0591"]Усе тонуло у безпорадній метушні.
Світ руйнувався немов пісочні вежі.
Боги вже за новинами не стежать,
Бо всі вони в окопах, на війні.
А ти стоїш серед руїн зотлілих,
У повний зріст, тримаєш кулемет.
Адреналіном лють тече по жилах.
Поцілив вкотре під арський "ланцет".
Село ковтнула повінь, фатум долі.
Розлилась дика тиша навкруги.
Лише далекий стогін мимоволі
Почуєш по обидва береги.
Здавалося, ані кінця, ні краю.
Велике море вийшло з берегів.
Пливе мій човен, хвилі розрізає,
Не чутно вже й лементу птахів...
Табун нестримний, дикий вихор волі,
Ніхто не заярмив й не підкорив
Він пил війни підійме в гуляй-полі
Який собою Сонця диск закрив.
Прокинулась тисячолітня сила,
Яка чаїлась в балках та ярах
Загомоніла й "кам'яна могила",
З курганів скіфських повилазив жах.
Новим життям забилась в грудях вічність,
Оголена жіночість з таємниць,
Веде тебе в реальність потойбіччя,
У світ її божественних скарбниць.
П'янке повітря жадібно ковтають
Дуби - тисячолітні віщуни.
Буває так й Боги помирають
У вихорах безглуздої війни.[/color]
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=988125
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 07.07.2023
автор: CONSTANTINOPOLIS