...І тоді мене брали за руку
і вели в пустоту коридорами:
ось кімнати твоя,
роздягайся, поспи, заспокойся.
А на ранок тоді поговоримо.
Сонце картонне, цілуючи вікна,
просило ще мить лишитися.
Холод сирої могили клубками
горнувся до ліжка.
"Ти сильна, крута, талант
і найкраща – справишся," –
грамофонна пластинка крутилася,
лиш голоси мінялися.
Фото трофеями, де обличчя картонні,
на стінах рядками вішались.
Знаєш, це нові "обої",
байдуже, що "ненавіжуП їх.
Ковдра в принцесу Рапунцель,
тумба – порожня дира,
і покласти нічого.
Тепла вода, застоявшись у шлунку,
шукає виходу.
Знаєш, що відділяє мене від вічності?
Просто банальний фактор:
я можу дихати.
Ранок, як із відра,
вивергав з себе море крові.
"Ти вже встала, так рано,
добре, пішли зі мною..."
...І мене більш не брали за руку,
не торкались мойого одягу.
Я попереду йшла.
Вони вчили мої хаотичні кроки,
як вірші Українки в класах середньої школи,
коли слово просте, неотесане, грубе і нове.
Вони знали, що я упаду,
а як ні, то хоча би на мене стеля.
Просто треба пустити руку
і трохи штовхнути...
і воля...
Сонце картонне
сухими вустами цілує шкіру,
...у лещатах часу,
у путах кошмарів,
порубаних звуках,
у каплях ефіру...
Мене відпустили,
зап'ястя висіли
важкими шнурками
вздовж стегон...
...А потім проснулась,
у ніжних обіймах
демона.
травень 2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987216
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2023
автор: Ліна Русалка