Своєю дорогою,
не схожою ні на одну із інших,
на схід від сонця,
де починалось зародження:
рослини обіймались стеблами,
розселялись по нішах,
тварини вчилися вбивству –
типово людському поводженню.
Своєю дорогою,
де слово важке і тривимірне,
де ним уже нічого міряти,
тільки колючий вакуум.
Де, прилітаючи над антенами
з теплого вирію,
словом технічно можливо
лише заплакати.
Своєю дорогою,
на якій навіть тиша не грає диханням.
Ні подій, ні людей,
час біжить – кольорова чудна артерія,
слово окутує страхом,
слово стікає стріхами,
слово злазить із тіла
корою старого дерева.
Своєю дорогою,
де хвилювання важке до безтямності,
руки тягнуть із рота
довге в'язке волосся.
Дивишися:
та, що вилазить із тебе, ріжучи груди, –
не знає жалості.
Вкручує в спину ножиці,
дихає у потилицю.
Своєю дорогою,
плече до плеча, мов приречені,
мов на загибель, мов на обійми,
мов на самотність удвох
під безкраїм небом.
Поки тіло живе –
до останнього марить втечею –
поки дихаєш –
руки малюють сонце худими ребрами...
Своєю дорогою,
де, скрутившись за гратами,
дивишся в очі вічності,
притулившись до холоду,
і тамуючи голод відчаєм.
...А вона обдирає із тебе обійми легких зустрічних.
...А вона обіймає, і обіцяє лишитись вічною.
Своєю дорогою,
де закохані очі цілують
холодні ключиці каменя,
а дорога крихка,
як останнє вітання світові.
Просто дорогою,
тихо,
за руку,
босоніж...
з дияволом.
під сонцем палючим, удвох,
в happy-end.
...віднайшовши останню відповідь.
травень 2019р.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=987214
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.06.2023
автор: Ліна Русалка