- Мамо, беріть мене під руку та ходімо в дім, - побачивши матір на лавці, сказав Вадим. Він поправив теплу кофту на плечах старенької і поставив поруч її палицю, що відкотилася від лавки.
- Ще трохи побуду тут, біля півоній, надихаюся, намилуюся красою. А в хату й сама зачовпаю помалу, он які капці маю м'які та зручні, - втішала вона сина, який щойно повернувся з роботи. Вона любувалася рожевими капцями,що подарував їй син, немов півоніями, що цвіли поруч.
- Насупило щось, нахмарило, - не вгавав син, - ходімо борщ розігріємо. Я он стільки смакоти на вечерю купив.
- Ет, що там насупило. От як в душі, сину, насупить, оце не добре, а дощ – то благодать для землі та душі людської, - підбадьорювала пані Софія чи то себе, чи сина. - Ти йди, я не забарюся, трохи ворушитися і мені на користь.
Згодом перші краплі дощу почали стрибати по рожевих пелюстках півоній і старенька, вирішивши не турбувати сина, пішла додому…
Вона йшла сантиметровими кроками по ледь мокрій асфальтній доріжці спираючись на палицю. Їй здавалося, що вона поспішає, що ось-ось ступить на поріг, торкнеться клямки дверей, відчинить двері, побачить своє ліжко, столик, на якому стоїть букет півоній, пляшечки з ліками та маленьку ікону.
Як довго вона йшла до дому, до якого було так близько? Хвилин п'ять, десять чи ціле життя?
- Софійко, іди додому! – гукала її мама. І вона скакала підтюпцем по стежці, граючись в піжмурки поміж півоніями.
- Софіє, допоможи брату з уроками…
- Софіє, виходь за мене..
- Софіє, ти мусиш, у тебе п'ятеро дітей..
- Софіє, терпи, ти сильна…
- Софіє, не переймайся, і це переживемо…
- Софіє, діти з внуками приїхали…
- Софіє, дякую, вибач…
- Мамо, як далі бути?!
- Бабо, зробіть щось, ви ж сильна!
- Софіііієє..!
- Іду, мамо! Іду, любий! Іду, мої синочки! Іду, мої внучата! Іду, людоньки! Ідууууу!
І вона йшла. Щороку, щодня, щогодини, а тепер щохвилини. Ішла і в добру погоду і в негоду, і з усмішкою і з болем, і легкою ходою і з важкою ношею, ішла і дякувала за все Тому, Хто завжди був поруч. Хто любив її, допомагав, повчав, карав, пробачав і знову допомагав, давав силу і віру, давав достаток і надію, давав стільки всього доброго у її житті.
А тепер і Він ніжно кличе її, сидячи на її ліжку і дивлячись на свій портрет на столику :
- Софіє, ходи вже додому.
- Іду, мій Отче. Іду...
#korotkaprozа@ОленаЖежук[img][/img]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=986513
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 18.06.2023
автор: Олена Жежук