Між деревами блимають просвіти,
ліс пускає чужинців, ті йдуть крізь них,
з-поміж всіх може бути старий різник,
що погладить фалангами гострими.
Крик зомлів з плином ночі, а зайчик зник.
Страшно? Тіні зглядаються косо так,
доки сови не зиркнуть у бік примар.
Серед них може бути смішний мольфар,
що в промі́жку сидітиме вдосвіта,
до пори сповиваючи чари трав.
Ліс-месія рятує від осуду,
від очікувань, хижих тривог, і десь
понад кронами, може, сам Бог-отець
все прощає та хрестить у просвітах
заблукалих, мов дядько Ван Гог, овець.
Час мінливий, як вужик, що повз та втік.
Ліс усіх обіймає, хоча й горів.
Споконвіку ховає від ворогів
вірних воїнів стомлені постаті,
разом з ними чергуючи сміх і гнів.
Знов трясеться земля в гулі пострілів,
ліс чужинців приймає, як купіль хмар.
Добрий/злий – для балансу таки дарма,
хоч повільне буття, хоч загострення.
Світ, що ловить людей, сам себе впіймав.
Ліс став згарищем – наслідком просвітів.
© Олена Галунець
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=984597
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 28.05.2023
автор: Олена Галунець