Наломила збурника ненароком, коли спускалася долу, разом з полуднем до підніжжя. Лишити в траві – жаль, забрати з собою – кримінал. Айбо де межи тим сховано гріх? А гріх – він, як оті пурпурні ружі збурника, рясніє на відкритих місцинах, красується на самісіньких краєчках обривів і множиться, множиться, множиться перед очами аж понад обрій і усю зелень. Зведеш до чистого неба погляд – і там ввижається гріх, мовби чорниці перед сном, яких за дня, буває, назбираєшся донесхочу.
А чи тому він збурником зоветься, що має спільний початок з початком самого Змія? – міркує, – чи не сам заманив її к собі? Аж так і видиться їй поміж припадків совісти за понищення червонокнижної фльори і межи любувань дрібним отим пучечком тепер вже своєго чарзілля, видиться їй, начебто тутечки, на оцій от горі усе як є – густо покрито збурником, а посередині сеї місцини стоїть єдне тоненьке дерево, таке непримітне, мовби зі стебла червоної ружі виросло – дичка безплідна. І видиться далі, що обмотує ту бідолаху великий тлустий змій, либонь і від стовбура товстіший. Мастю чорний. І шипить щось своєю зміїною мовою, може, підійди? Тож підходить, як звикла – без страху, тільки що руку з квітками позад себе ховає, бо встидається, що зірвала. А підійшовши якнайближче, чує од змія: зрубай!
Чого б то мені для тебе дичку рубати, – дивується з нечистого, – негет на дрова? Як стемніє, будеш і собі через ватру плигати? Зрубай, каже. Ач який! – І гладить кору співчутливо, зітхає натужно.
Але змій не вгаває: зрубай те, що не родить! – шипить і вовтузиться.
Надивившись на деревце, викрикує і з підтюпцем до плазуна, аж той окраску мінить чи то до жовтої, чи геть до білої. – Зрубай, кажеш? Буде тобі! – І простягає руку з букетом до кінчиків його роздвоєного язика.
Дивися, мовть, якої наломилам си ружі в віночок. Наломилам си, бо файна. А вичором танцюватиму біля огню. Огень розкладу великий, бо люблю. Та рубати мені нічим, хіба що переломлю, якщо подужаю, і якщо ти гідно попросиш.
Ссс... – звивається роздратовано змій. Знову – ссс... Та більше ні слова.
– Ах, ти не звик простити дівку, нечистий? – регоче й собі не згірш того сичання, – плазуєш, а попросити не вмієш. А тоді кладе на землю те, що ще хвилькою раніше так старанно ховала за плечима, що не вклалося у зміїний язик, і береться ковзати руками по стовбурі, по голій кроні, мов заспокоює дерево перед вічним сном, мов переконує, що йому не болітиме. Аж раптом – хрусь! Подужала. І пішла луна горами, покотилася, наче вода перекатами, на тверде ябками, насухо громовицями, понад хребтами, понад хмарами... Так би й стояла, й дивилася в оту далечінь, куди звук від страшного втікає! Подужала!
Так би й стояла, але треба завидно долів зійти. Про танці вона збрехала, ох і нагрішила на рівному місці! А про ружі – хтозна, де йому правда, якщо лишати в траві – жаль, а з собою забрати – кримінал. Та після скоїного згинається по букетик, бо хоче красу за собою носити, а натрапляє пальцями на щось гладке і кругле, чого раніше тут не помічала. У траві лежить яблуко.
Оце так знахідка! – несміливо посміхається до дички, – а казав змій, що ти не родиш. І відкушує від соковитого. І все їй любо довкола, все їй на серце лягає. Так би й стояла! От тільки б ще мертвий змій не звисав з гілки зайдою – збурник, їй-богу!
А свого збурника пурпурового вона до віночка пришпелить, айбо де ж тут сховано гріх!
[i]28.04.2023[/i]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=981614
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 29.04.2023
автор: Гриць Янківська