[b][color="#000352"]Дощі. Дощить. Це вже як стан душі.
Дощить у серці, мерехкотить нам в очі.
То небо плаче, з ранку і до ночі,
а сльози надихають на вірші.
Так, це душа заплакана, самотня,
покинута напризволяще тут,
ні Боже я не баламут,
з твоєї Я чоти, із тої сотні,
яку багато раз іще позвуть...
Призвуть, спорядять та відправлять,
на чергову неоголошену війну,
там де дощі із куль, та гради гатять,
там де тебе я щохвилини спом'яну.
Дощі. Дощить. В багнюці по коліно.
Окопна сирість, та духмяний ліс,
і небо синє у хмаринках посивілих,
і бій той під Бахмуткою, з коліс...
Дощить вже не краплинками водиці,
дощить мій весь поранений тулуб.
І кров'ю всі наповнені криниці,
а у горі виблискує тризуб...
Скрізь марево дощу й свинцеве небо,
крізь блискавки та громи ми йдемо,
нічого окрім волі нам не треба,
хіба що міцно нести знамено!
Дощить, й дощить, колись і перестане,
проб'ється к душам сонячне тепло,
і мир прийде у край, й життя настане,
і буде викорінено все зло...[/color]
[/b]
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=980262
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.04.2023
автор: CONSTANTINOPOLIS