Ось стояв осокір спокійний, мов антична колона.
Цілий світ зеленів на безборонній опорі живій...
Всі дерева, як камертони, вітру підвладні крони.
Руки свої простяг розбишака - руйнівний буревій.
Гнівається господар над небом, людьми, степом, містом...
Він жене сіро-білі хмари по небесній блакиті.
Всім дарма сперечатись з ним, бо з нього не буде зиску.
...З неймовірною швидкістю ураган, зі свистом летить.
Люди на вулицях всі низенько схиляють голови,
Жмуряться і кліпають очима та біжать додому.
Виникають то зникають пориви... Лютує вволю.
В буревія безтямне щастя, все руйнує без втоми.
Хиляться дерева і трусяться кущі, тріщать гілки.
Раптом поруч затріщала деревина і падає...
Швидко, з гулом опускається наш великий осокір.
Вітер, як той пан, шипить, кричить, безжально рве, ламає.
І ні впину йому, ні перепону нема,- гасає...
Світом сила верховодить, яка його позначила.
Незвичайне робиться в природі. Хтось це дозволяє.
Тільки крила не складає птаство, а людей метушня.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.04.2023
автор: Маг Грінчук