Ну от і вдома, хоч і ненадовго.
Бо, не скінчи́лась ще війна.
Попереду дорога ще чекає довга.
Та у обіймах рідних, мов сама весна.
Як виросли і помужнішали вже діти,
Через війну ковтнувши сліз до донця,
Немовби ті маленькі і тендітні квіти,
Що і крізь кригу тягнуться до сонця.
Запам’ятається наза́вжди їх тепло,
Хоч з поглядом щасливим, та сумним…
А ще, та зустріч, мов у давньому кіно,
З старим товаришем за келихом п’янким.
Як ми поста́ріли вже за цей час –
Війна ж нікого і не прикрашає.
Та і не це хвилює зараз нас,
А що країну потім всю чекає.
Перефарбовані зросійщені «пельмені»
Собі вдягнули вишива́нки на фуфайки,
Та на тарифах набиваючи кишені,
І під війну підлаштували «балалайки».
Таких турбують тільки власні гроші,
Та ще собі посади теплі мати.
Ще і до зради здатні такі «воші»,
Бо їм однаково вже під кого́ лягати.
Невже пішли ми воювати за таких?
Та ні! Саме за тих, кого ці обікрали.
Бо ще з «совкових» їх часів лихих,
Ми добре «вошей» цих пізнали.
Тому питань набрався вже вагон:
Хто швидко Південь ворогу віддав,
Де запалали Маріуполь і Херсон…
Чому ще у корита ті, хто крав…
Кому так добровольці заважали,
Які й в кросівках гнали окупантів.
Чому їх потім всіх розформували,
Хоч і нещадно били диверсантів…
Чому в доро́ги гроші закопали
Того ще «будівництва» режисери.
Люди ж на армію останнє віддавали…
Чому і досі все збирають волонтери…
Про якісь «змови світові» торочать,
Ніби не кремль війну цю розпочав,
Де вже і ядерну усім пророчать,
Аби і далі світ заляканим мовчав.
Бо ж непокараним було колишнє зло
Ще за часів комуністичного режиму,
Що міцно так в свідомість вже вросло
Тим, звик хто до оманливого диму.
Відсидівшись, вже вийшли у «герої»,
Бо був і час у них, і спокій у болоті.
Допоки інші йшли за мир до бою,
Ці будували за́тишок для плоті.
Собі й зарплати вдвічі змалювали,
А іншим – лиш на пенсію жебрацьку.
Ще й бюрокра́тією так дістали –
Відкопуй хоч ту «шаблю гайдамацьку».
Знов купа довідок, бо де та «Дія»
В простреленій старі́й мобілці,
Коли ще добровольцями була надія…
Та розчинились зараз у «цивілці».
Свідомо ж добровольцями пішли,
Допоки армія ставала ще на ноги.
А зараз в чергах місця не знайшли,
Бо в кабінетах не шукали допомоги.
Та неможливо осторонь дивитись,
Як нищать нашу землю вороги.
Аби рашистам за дітей помститись,
То обирали ще і інші ми шляхи.
Але, і зовсім юні вже на фронт попали –
«Крутих» же за кордон втекло доволі.
Невже за це ми з ворогами воювали,
Щоб ще і дітям випала ця доля?!
Та навіть світ, сховавшись в шкаралупі,
Не квапиться з Гаазьким трибуналом.
І скільки ще потрібно доказів у купі,
Аби рашистське зло наві́ки вже сконало.
Та навіть досі ще не вистачило духу
Закрити їм над нами спільне небо.
Бо не у них несуть ці обстріли розруху,
Та і не їм тепер дітей ховати треба.
А ще і власні судді, олігархи, посадовці…
Дехто з яких вже втік і за кордон, –
Такі ж тепер натхненні всі промовці,
Бо приховали вчасно свій «притон».
А там, в окопах, і чистіші люди,
Серед облич від пороху брудних,
Ніж в кабінетах марнославної облуди.
І наше місце вже і духом серед них.
Хай інші розмірковують з дивану,
Та ми реальність відчували на собі́.
Нас не ввести базіканням в оману,
Як і життя своє пройшли у боротьбі.
І все ж, ми змусили змінити світ,
Хай не згадають нас задля похвал.
Не обирали ми життя зручних орбіт,
Бо, головніше – честь, ніж п’єдестал.
Хоч і важко́ю вийшла та розмова,
Та знову ладні стати всі стіною,
Аби країну не здолала стара змова,
Та Перемога стала вже близько́ю.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=979190
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 04.04.2023
автор: Юрій SH(Шторм)