Вечір опускав блискучі плечі,
Перламутри кидав на траву,
Місяць зорі вистрелив картеччю
І розсипав в небі наяву.
Їй заходив в душу пізній вечір
І торкав тремтливо ту струну,
Що давно не грілась в холоднечі
Осінь не одну і не одну зимУ,
Бо в душі і в серці її рани,
Доля їх насипала сповна,
Рани повнили і чакри всі, і чани,
Їй здавалось, що життя нема.
А сьогодні сталось все раптово…
Боже, як же грав той саксофон!
Він до себе поманив святково
Й запалив вогнем в душі їй фон.
Очі стрілися з його очима,
Билось серце із мелодією в такт,
Кожна нота так була значима.
Раптом тиша... І малий антракт...
Він ішов із тисячі доріг до неї,
Щоб зустріти зоряний цей вечір,
Квіти ніс, коштовні ніс камеї
Й почуттів гарячих всю предтечу.
Ніби юні, узялись за руки,
У кохання загубились почуттях,
Ні на мить не прагнули розлуки,
Відчували ніжність і любов в серцях.
Його голос – музика для вух,
Мова – оксамитовий переспів,
І вона спивала кожен його звук,
Він лишавсь навік у її серці.
Світлячками небо прикрашало ніч,
У очах його блищали два смарагди,
Не було між ними протиріч,
Лиш оповідачка Шахерезада
Говорила, що любов – життя,
І краса божественна, і насолода,
Спільне двох людей серцебиття,
Це найвища Божа нагорода.
А під ранок знову саксофон –
То любов мелодію писала,
У душі грав тихий камертон,
Й нота в серці першої октави.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=978355
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 27.03.2023
автор: М_А_Л_Ь_В_А