МОЯ ЦНОТЛИВА ДІВЧИНКА

Того  вечора  я  знову  опинився  в  цьому  кварталі.  Я  не  знімав  дівчаток  –  ну,  може,  зрідка,  -  але  частенько  просто  приїздив  сюди,  мабуть,  моє  буремне  дитинство  нагадувало  про  себе  у  такий  дивний  спосіб.  Чомусь  любив  прогулюватися  тут,  серед  барвистих  панянок  із  закличними  усмішками  –  мені  вони  не  здавалися  ні  огидними,  ні  вульгарними.  Удома  мене  ніхто  не  чекав  –  а  тут  вони:  якщо  й  не  друзі,  то,  принаймні,  гарні  знайомі.  Крім  того,  моя  робота  також  сприяла,  що  дівчата,  як  і  їхні  сутенери,  були  зі  мною  надзвичайно  приязними.

Я  уже  знав  їх  усіх;  коли  з’являлася  новенька,  це  одразу  впадало  мені  в  око;  так  само,  як  і  тоді,  коли  якась  зникала.  Вони  були  мені  майже  родиною,  і  я  намагався  знати  усе  про  кожну  з  них.

Ось  і  того  вечора  я  повільно  їхав  уздовж  головної  вулиці  цього  «Саду  красунь»,  як  його  називали,  -  і  раптом  помітив  її.

Що  вона  робила  тут?  Як  сюди  потрапила?  Серед  яскраво  розмальованих,  нав’язливо-жвавих  дівчат  вона  була  дуже  тихою,  дуже  скромною.  Здавалася  янголом,  що  якось  недоречі,  випадково,  завітав  у  цей  божевільний,  грішний  світ.

Вона  сиділа  на  розбитому  ящику  біля  стіни,  підібгавши  під  себе  ноги,  і  неуважним  поглядом  дивилася  перед  себе.  Мала  такий  нещасний,  такий  беззахисний  вигляд,  що  у  мене  стислося  серце.

Спочатку  я  подумав,  що  вона  заблукала,  потім  –  що  їй  ніде  переночувати.  Я  виліз  із  машини,  підійшов  до  неї  і  мовив:

-  Привіт!

-  Здоров!  –  коротко  відказала  вона,  не  підводячи  на  мене  очей.

-  Що  ти  тут  робиш?  –  запитав  я.

-  А  тобі  як  здається?  –  усе  так  само  дивлячись  поперед  себе,  мовила  вона.

Я  розгубився.

-  Ну-у…  -  непевно  промимрив,  але  не  знав,  що  ще  сказати.  Ця  дівчина  тепер  не  видавалася  мені  такою  беззахисною,  однак  іще  більше  мене  зацікавила.  –  Ти  заблукала?

Тут  вона  звела-таки  на  мене  очі,  і  стільки  здивування,  змішаного  з  презирством,  було  в  них,  що  я  остаточно  розгубився.  Поки  я  стояв,  як  бевзь,  і  витріщався  на  неї,  вона  запитала:

-  То  ти  чогось  хотів,  чи  як?  –  голос,  мов  криця,  а  очі  темні-темні,  ніби  нічне  небо.

-  Ходімо  зі  мною,  -  запропонував  я,  і  одразу  ж  подумав,  що  це  було  по-дурному  і  вона  мене  відшиє.

Проте,  на  величезний  мій  подив,  вона  не  запитала:  «Куди?»,  «Навіщо?»  чи  ще  щось.  Просто  підвелася,  подавши  мені  руку,  підійшла  до  мого  джипа,  почекала,  поки  я  розчинив  перед  нею  дверцята,  залізла  в  салон  і  втупилася  у  свої  нігті.

-  Тобі  є  де  переночувати?  –  запитав  я,  коли  автомобіль  рушив.

-  Поки  що  не  знаю,  -  якось  непевно  відповіла  вона.

Я  вирішив  відвезти  її  до  мотелю  і  забронювати  кімнату  на  кілька  днів.  За  цей  час  усе  повинно  владнатися,  думав  я.

Дівчина  перестала  роздивлятися  свої  нігті,  натомість  звернула  очі  на  прибрану  неоном  нічну  вулицю.  Я  час  від  часу  кидав  на  неї  погляди.  Вона  видавалася  зовсім  спокійною;  й  тіні  тривоги  не  читалося  на  її  свіжому,  ще  зовсім  дитячому  личку.  Ніби  це  й  не  її  незнайомець  віз  невідомо  куди.

З  вигляду  вона  була  геть  іще  дитина;  я  б  не  дав  їй  більше  сімнадцяти.  Рожеві  щоки,  довгі  вії,  чорне  пухнасте  волосся…  Зовсім  не  нафарбована,  навіть  губи  не  підведені.  «Певне,  з  дому  утекла…  Підліток,  що  зробиш…»    Вбрана  була  у  просторий  плетений  червоний  светр  і  такі  ж  просторі  чорні  джинси,  уже  добряче  потерті  на  колінах.  На  шиї  висіли  ланцюжки,  дерев’яні  прикраси  на  шкіряних  шнурівках,  на  зап’ястках  –  якісь  безглузді  браслети  з  бісеру.  Словом,  типовий  підліток.

-  Ми  поїдемо  у  мотель,  добре?  –  порушив  я  мовчанку.

-  Ти  господар,  -  вона  стенула  плечима,  продовжуючи  дивитися  на  неонову  вулицю.  

Здається,  я  не  виклика́в  у  неї  ніякого  занепокоєння.  Я  не  стримався  і  запитав  її  про  це.  Вона  кинула  на  мене  здивований  погляд,  з  легкою  іронією  запитала:

-  А  ти  що,  коп?  Чи  бити  мене  збираєшся?

-  Ні,  -  розгубився  я.  Моя  відповідь  взагалі-то  стосувалася  лише  другого  її  запитання,  але  я  не  став  уточнювати  щодо  своєї  професії.  Здається,  поліціянти  у  неї  не  дуже  в  пошані.

-  Тоді  що  за  дурні  питання?

-  Та  ні,  просто…  А  ти  що,  не  любиш  копів?

-  Я  їм  не  довіряю.  Маю  на  те  вагому  причину,  -  от  і  добре,  що  не  уточнював,  подумав  я.

Ми  підкотили  до  мотелю.  За  кілька  хвилин  уже  були  у  кімнаті.

Вона  сіла  на  ліжко  і  спідлоба  подивилася  на  мене.  Зачинивши  двері,  я  присів  поруч  із  нею.  Вона  не  пахнула  ніякими  парфумами,  і  я  відчував  аромат  її  тіла.  Було  помітно,  як  під  усіма  дурнуватими  прикрасами  на  її  шиї  ледь  тріпоче  жилка.  Мені  чомусь  раптом  так  закортіло  торкнутися  її  вустами…  У  голові  паморочилося.

Здається,  я  сів  надто  близько,  але  вона  не  відсунулася.  Лише  підібрала  під  себе  ноги  й  сиділа  так,  непорушно,  зірко  спостерігаючи  за  мною.

-  Я  навіть  не  знаю,  як  тебе  звуть,  -  промовив  я.  Намагаючись  боротися  зі  спокусою,  відсунувся  від  неї  сам.

-  Можеш  називати  мене  Міорою.

-  Гаразд,  Міоро,  -  зітхнув  я,  -  мені  вже  час  іти.

Я  підвівся.    Вона  спостерігала  за  мною  здивованим  поглядом,  але  нічого  не  казала.  А  я  відчував,  що  не  можу  все  ж  піти  ось  так;  мені  хотілося,  так  хотілося  поцілувати  ту  блакитну  жилку,  що  тремтіла  у  неї  на  шиї!  І  вуста  її  –  рожеві  і  пухкі.  І  очі…

Я  поклав  долоню  на  руки,  які  вона  склала  на  колінах.  Міора  не  відкинула  моєї  руки,  не  запитала  обурено,  що  це  я  собі  дозволяю,  лише  так  само  мовчки  сторожко  спостерігала  за  мною  з-під  своїх  довгих  чорних  вій.

А  я  уже  втрачав  владу  над  собою.  Аромат  її  тіла  паморочив  мені  голову;  а  те,  що  вона  не  чинила  ніякого  опору,  розпалювало  мене  ще  більше.  Я  схопив  Міору  за  волосся  і  припав  вустами  до  її  вуст.  Цієї  миті  я  найменше  клопотався  тим,  що  ця  дівчинка,  певне,  неповнолітня,  що,  цілком  можливо,  вона  ще  не  знала  чоловіка,  що  я  спокушаю  її  і,  як  поліцейський,  нестиму  за  це  подвійну  відповідальність.  Я  не  думав  навіть  про  ніжну  шовковистість  її  шкіри,  що  пальці  мої  уже  відчували  на  її  плечах…  Я  взагалі  не  думав,  просто  віддався  відчуттям.


[i]Повний  текст  оповідання  можу  вислати  на  електронну  пошту.[/i]


адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=973873
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.02.2023
автор: Анно Доміні