Віхолять в небі сніжинки,
Не розбирають доріг.
Сніг не шукає зупинки,
Де раптом впав, там приліг.
Будь-то домівки обжиті
Чи лиш руїни одні.
Долі людські пережиті
В рамах віконних, на шклі.
Шкло віддзеркалює спокій,
Затишок денний, тепло.
В зірваних рамах: сум, докір,
Щастя, немов й не було.
Виє простуджено вітер
Поміж згорілих дворів.
Проклятим жахом є витвір,
Пеклом для тих, хто тут жив.
Постаті смертні, каліцтва,
Душі травмовані, ґвалт.
Очі без сліз вже сирітства...
Чистий сніг все покривав.
Падав і падав неспинно,
Ніби вибілював світ.
Блудом брела десь причинна,
Час зупинив їй свій лік.
Слідом за нею безлика,
В темнім каптурі війна.
Й правда в крові, що пролита,
Волю назирці несла.
05.02.23
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=972977
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 05.02.2023
автор: Валентина Ланевич