Поміж убитих – напівмертві,
Це – ми такі, це – ми такі.
У цій пекельній круговерті
Все ж сильні ми, ми – не слабкі.
Від цього горя плачуть сильні,
Серця палають і метал.
За те, що ми до болю вільні
Летить на голови «Кинджал».
Влучає в діток-янголяток,
Влучає в кожного із нас.
Регоче людожерів натовп –
Страшний і в профіль, і в анфас.
В нас – ріки крові, гори – горя,
Цим кровопивцям мало ще!
І наче світ це про говорить,
А нам від того – глибший щем.
Хтось там під тягарем руїни
І день, і ніч на суд чекав…
Котились сльози України,
А для глухих – дарма гукав.
Убита молодість і старість,
У храмах вітер зради свище.
Нас скільки в Бога ще зосталось
На цім смертельнім попелищі?
Десь чути голос: «Жити, жити…»
І крізь асфальт росте трава.
Довіку нам не розлюбити
Свободи нашої слова!
Згори у пеклі, лютий враже,
І щезни із лиця Землі!
Хоч нас від тебе ще поляже,
Але залишаться й живі,
Щоб пам’ятати кожне ймення
І не забути жоден гріх,
Не буде цій орді прощення,
Вона уже – торішній сніг!
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=971209
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 17.01.2023
автор: Шостацька Людмила