(Для дошкількного та молодшого шкільного віку)
У зовсім невеликій сільській хатинці жила-була собі одна сім’я: мама, тато і двоє діточок — Маринка та Петрусь. Жили вони досить скромно, майже бідно. Матуся часто хворіла і всі зароблені кошти витрачалися на ліки. Тато, важко працював, але заощадити хоча б трохи - не вдавалося.
− Ще зиму перезимую вдома, а як тільки зверне на весну, поїду в чужі краї, шукати кращого життя.
− Куди ж ти поїдеш, чоловіче? − зажурилася матуся.
−Ти нас залишиш? − малюки притулились до татуся. − Не їдь, татусю, не їдь!
− Мушу їхати, діточки. Може до якогось пана наймуся і вдасться трохи грошей заробити. Адже ви дорослішаєте, потреби все більшають...
− Зовсім скоро я виросту і допомагатиму тобі, − шарпав батька за рукава Петрусь.
Мати заплакала, діти за нею. Аж раптом Маринка помітила, як одна зі сльозинок скотилась по щічці і крапнула додолу. Дівчинка наклонилась, але не розгледіла краплинки, бо вона пропала у старому килимку.
Настала темна-притемна ніч. За вікном голосно завівав осінній вітрисько, наганяючи над селом купи чорних хмар. У хаті всі давно спали, але не Маринка. Вона, згадавши татусеві слова, чомусь знову засумувала.
− Маринко, Маринко-о-о, то я — Золотинка, − раптом почула дівчинка шепіт поруч із собою.
− Золотинка? Хто ти така? − здивувалась дівчинка і піднявшись з ліжечка, розгледіла на підлозі невеличку золотисту цятку, яка то засвічувалась, то згасала.
− Настав час нам познайомитись. Тепер житиму у твоїй кімнаті, тільки ти нікому про мене не розповідай. Гаразд? Коли тобі буде сумно, я розмовлятиму з тобою, веселитиму.
− Хто ти, цятко? Звідки ти тут? − не вщухала малеча.
− Прийде час і ти сама все зрозумієш. Спи!
Зовсім скоро країною оволоділа зима. Люті морози закували землю в крижані окови. Ставки та ріки взялися льодом, де верескливі дітлахи облаштували ковзанки. Хвицливі* завірюхи об’єднали по-декілька будинків між собою, навіявши височенних кучугур. Сосни і ялини, вдягнені у білі снігові шуби, стояли мов істукани на сторожі села. Грудень перейшов за половину і люди незважаючи на морози, завзято готувалися до зимових свят.
− Вже завтра селом пройдеться Миколай, а нашим дітям він цьогоріч нічого не принесе, − засумував батько.
− Я пошила Маринці курточку з вовняного пледа. Вона м’яка та тепла. Ще й барвінкового кольору, як Маринка хотіла. А Петрусеві сплела шкарпеточки з котиками.він теж про такі мріяв. Не хвилюйся, без дарунків не залишаться, − заспокоювала дружина чоловіка.
− Коли інші діти ласуватимуть ароматними мандаринками та цукерками, наші діти не матимуть нічого смачного. Я не зміг заробити їм на подарунки, бо так невчасно застудився...
Чоловік схилив голову і краплі гарячих сліз полились з очей.
Вночі, коли Святий Миколай долаючи кучугури, розносив сільським діточкам дарунки, Маринка з Петрусем також швидко полягали спати. Але, щойно дівчинка задрімала, як знову почула:
− Маринко! Маринко! Прокидайся, буду знайомити тебе зі своєю молодшою сетричкою-Золотинкою.
Тепер цятки було дві.
− Звідки ви беретесь? − поцікавилась дівчинка.
− Скоро все зрозумієш. Тільки нікому про нас не розповідай. Пам’ятаєш? А зараз засинай, бо залишишся без подарунка.
Помалу минули свята. Було багато радісних і сумних моментів. Золотинок у кімнаті дівчинки з кожним разом робилося все більше і більше, але для неї досі залишалося секетом, звідки ж вони беруться. Дивні створіння розповідали дівчинці кумедні історії, веселили її коли сумувала і заспокоювали, коли її щось хвилювало. А коли раділа — сміялись разом з нею. Вони стали вже справжніми друзями. Єдиною залишалась умова Золотинок — тримати таємницю про їх існування.
У місяці лютому з іншого боку країни пронеслася чутка: перевертень Дурноголов йде з війною на їхню державу. Ніщо не може зупинити його, тільки міцне і хоробре військо мужніх бійців. А якщо ні, то Дурноголов знищить і землю, і людей.
Затремтіла земля Українська від кроків його, запалала від вогнів його, почали падати люди від куль його.
− Замість того, щоб їхати на заробітки, я піду Землю захищати! − сказав батько і пішов збиратися в путь.
− Не їдь, заридала дружина. Я нездужаю...
− Знищимо Дурноголова! Визволимо неньку нашу! Хто як не я?! − поцілував усіх на прощання та й пішов.
− Того вечора Маринці не спалося. Дівчинка засумувала, заплакала. Нові друзі знову прийшли їй на розраду.
− Можна я хоча б Петрусеві про вас розповім, Золотинки? − попросила дівчинка. − Адже він також сумує у своїй кімнаті.
− Що скажете, сестрички? − запитала найперша.
− Якщо братик також вміє тримати таємниці, тоді розповідай.
Тепер вже вони вдвох гралися з Золотинками, які то там, то тут, виблискували у нічному мороці, утворюючи кумендні малюнки у формі дивовижних фігурок то на стінах, то на підлозі.
Довго тривав бій з військом Дурноголова. Багато часу батько не повертався додому. Про нього вже давно не було ніякої звістки. Подейкували, що він начебто загинув і тому матуся все частіше плакала. Багато Золотинок ще народилося в оселі цієї сім’ї. Матуся була дорослою, тому вона їх не помічала. А Маринка з Петрусем щоразу бачили їх, коли темрява, напущена Дурноголовом, охоплювала цілу країну. Золотинки поспішали на допомогу, адже вони друзі.
Але одного дня над країною засяяло світло перемоги! Дурноголов був убитий! Люди з радісними обличчями виходили з осель, співали пісень, вітали одні-одних, віншуючи добру долю без ворогів. А згодом на горизонті показався і татусь дітей. Він був дуже втомлений, але надзвичайно щасливий. Його усмішка осявала все довкола. Рідні побігли йому назустріч. Від радості мати голосно заридала, а з її очей посипались додолу дрібнесенькі щойно народжені Золотинки-діти.
− Тепер я знаю, звідкіля вони беруться!!!− закричала голосно Маринка.
− Ану, розкажи? − застогнав Петрусь, збагнувши про кого мова.
− Золотинки, це ядра наших сліз, які йдуть від серця!
− Молодчинка! − обізвалась старша Золотинка. − Ти все правильно зрозуміла. Ми не народжуємось від пустих сліз. Ми народжуємось тільки тоді, коли людина у сльозах щиро віддає свої почуття, неважливо, радісні вони чи сумні.
− Зрозуміло! − чухав потилицю Петрусь. − Тобто наші сльози, які йдуть від серця народжують світло? Зрозуміло! Ну що, ви вже нам стали майже рідні, тому гайда з нами святкувати повернення татуся?
− Ні, Петрусю, це ваше сімейне свято. А ми підемо далі, до інших діток, бо ще є багато таких, кому потрібна наша допомога.
________________________________
*Хвицливий/ва¹ — брикливий/ва.
© Н. Хаммоуда.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=969318
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 26.12.2022
автор: Наталя Хаммоуда