Як то водиться — світало,
Ніч ховалась під кущі;
Сонце каву купувало
У блакитному плащі.
Бо не спало ні хвилини
І хіба вже тут поспиш,
Як так довго, ні краплини,
Не бувало серед тиш.
Золоті струмочки гріли
Каву, землю і спориш
І мого торкались тіла,
Як не вкриєшся, згориш.
Ну чого там, ми ж не діти…
У зеленому гаю,
Запросила розділити
Скромну трапезу мою.
І була у нас розмова,
Виливалась через край,
І в кінці чотири слова :
— Ти мене не забувай.
І гайнуло поміж люди,
Я залишилась сама.
Буде день і сонце буде,
Тільки кави вже нема
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=963367
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 20.10.2022
автор: Лада Квіткова