В далёких примечаниях
истории тяжелой войны
мы встретились с ней
на тёмной тыловой улице
в смутном ожидании автобуса,
как это бывает в такие времена.
Мало что нас объединяло,
кроме короткого,
как июльская бутылка воды,
разговора.
Тогда наш с ней
родной город Харьков
русские стали забрасывать ракетами
ровно в 23 часа –
даже шутили, что
23 часа по харьковскому времени
может наступить
в любом городе и деревне,
когда угодно,
в тот миг, когда туда
прибудет русская ракета.
А теперь вдруг всё сдвинулось,
ракеты стали прилетать
в четыре утра,
хронометры харьковского времени
перевелись,
колёсики под циферблатом
ковидно хрипели.
Она сжимала ручку,
хоть и не писала
ничего,
и говорила:
«Ненавижу их!
С каждым ударом все больше!
Я молча кивнул,
какая-то машина фарами
показала на большой пустой
стене автостанции
краткий чёрно-белый фильм.
«Нет, – сказала она, – ты не понимаешь,
за что я их ненавижу».
«Ну как – не понимаю?
Смерти, руины, страшные раны города,
а если ещё кто-нибудь из твоих...»
«Я ненавижу их, потому что –
столько уже всего разбили:
больницы, трамваи, парки,
церкви, университеты –
но никак, сволочи,
не попадут в мою школу!».
И она улыбнулась,
осветив своей улыбкой
ночную улицу.
Я заметил даже,
как из-под липы вылетела
жёлтая зеленоглазая муха –
до войны мне такие
не попадались.
(Перевод с украинского)
ХАРКІВСЬКИЙ ЧАС
У далеких примітках
історії важкої війни
ми зустрілися з нею
на темній тиловій вулиці
в неясному очікуванні автобуса,
як це буває в такі часи.
Мало що нас єднало,
крім короткої,
мов липнева пляшка води,
розмови.
Тоді наше з нею
рідне місто Харків
росіяни взялись обкидати ракетами
рівно о 23 годині
навіть жартували, що
23 година за харківським часом
може настати
в будь-якому місті й селі,
будь-коли,
миті тієї, як туди
прибуде російська ракета.
А тепер раптом усе зсунулось,
ракети почали літати
о четвертій ранку,
хронометри харківського часу
перевелися,
коліщатка під циферблатом
ковідно хрипіли.
Вона стискала в руці ручку,
хоч і не писала
нічого,
й сказала:
«Ненавиджу їх!
Із кожним ударом все більше!»
Я мовчки кивнув,
якась машина фарами
показала на великій порожній
стіні автостанції
короткий чорно-білий фільм.
«Ні, - говорила вона, - ти не розумієш,
за що я ненавиджу їх».
«Ну як, не розумію?
Смерті, руїни, страшні рани міста,
а якщо ще хтось із твоїх...»
«Я ненавиджу їх -
бо скільки вже всього розбили:
лікарні, трамваї, парки,
церкви, університети,
але ніяк, сволоти,
не влучать у мою школу!».
І вона посміхнулась,
освітивши своєю посмішкою
нічну вулицю.
Я помітив навіть,
як з-під липи летіла
жовта зеленоока муха -
до війни мені таких
не траплялося.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=962353
Рубрика: Лирика любви
дата надходження 09.10.2022
автор: Станислав Бельский