Летіли дні у вічність незрадливу,
Та не згасала самовпевнена Любов.
Були їй всі, напевно, не потрібні
Зі своїми помстами, теоріями змов...
Їй байдуже було на ті тенета,
Які врізали тіло до крові́.
Життєвий танець... більше їй не треба...
Вірити б комусь, а не собі...
Вона у танці справді шаленіла -
Крала у людей вантаж обра́з.
Тримала світ розхитаний, крутила...
І вірила у щастя кожен раз...
А люди гучно кидаючи пля́шки
З-під міцни́х напоїв, наче сталь...
Із Любові тої лиш сміялись
І завжди́ зривали їй вуаль...
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=960268
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 19.09.2022
автор: Тетяна Білогай