Із ранку в настрої вже вітер,
Його так осінь надихає.
Скидає з квітів ніжний бісер,
У цьому гру свою вбачає.
Зриває лист, хіба не жаль?
В останнім танці з ним кружляє.
Це не одна його деталь,
Що смуток в душу добавляє.
В надії, що оцінить осінь,
Бо вітер з нею заодно.
І це найкращий в нього спосіб,
Знайшов у цім якесь зерно.
Та це зерно не проростає,
Хоч безкінечні йдуть дощі.
Та як віддячить, осінь знає,
І зробить це без метушні.
Намочить крила спозаранку,
Примусить довго його спать,
Роз*ятрить в серці його ранку,
Він буде знать, як заважать.
Вона без нього усе зможе,
Для неї справа - це пустяк.
А поки що й вона приляже,
Саме все зробиться, однак.
Пожовкне листя і впаде,
Хіба для цього сила треба?
І сам собою дощ піде,
Трудитись, тут нема потреби.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959783
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 15.09.2022
автор: Н-А-Д-І-Я