Роздум (зі збірки Всі барви світла)

Вже  сам  давно  не  розумію-
чи  матиму  колись  надію?

Я  вірю  в  щастя,  вірю  в  долю,
я  вірю  в  краще,  вірю  в  волю.

Її  люблю-та  безнадійно,
невже  таким  буду  постійно?

З  цим  жити  далі  я  не  можу-
собі  притулку  не  знаходжу.

Якби  пораду  десь  знайти-
та  хто  може  допомогти?

Я  не  такий,  як  інші-знаю,
нічого  навіть  не  благаю.

Лиш  одного,  щоб  це  пройшло,
в  тумані  зникло,  упливло.

Та  все  незмінне,  як  колись,
а  я  здіймаю  мрії  ввись:

Такі  чужі-мені  не  рідні,
хоча    безцінні  і  потрібні.

Краще  було  б  її  не  знати,
без  неї  тихо  сумувати.

Вона  так  близько,  як  ніколи,
але  переді  мною  гори.

Високі  і  прозорі  скелі,
позаду  рай-я  знов  в  пустелі.

У  краще  навіть  сам  не  вірю,
щоразу  хтось  уб’є  надію.

Яку,  на  що-цікаво  знати,
невже  все  мусить  так  тривати?

Я  сам  собі  не  дам  поради,
навіщо  і  чого  заради?

Мов  звір,  що  загнаний  за  грати,
невже  все  мусить  так  тривати?

Я  думаю,  що  все  минеться,
а  навкруги  вже  смерть  сміється.

Навколо  те  чого  не  видно,
спасіння  вигляда  огидно.

Воно  сміється  і  глузує,
любов  красу  за  щось  дарує.

Вона  і  поруч  і  далеко,
вона  зворушлива  лелеко.

Вона  гармонія  природи,
бурхливі  і  прозорі  води.

Чи  гарна  пара  їй  хвороба,
не  звір,  ні  птах-людська  подоба?

Не  знаю  я  чи  розумієш,
мене  теплом  ти  не  зігрієш.

Ти  знайдеш  щастя,  я  в  це  вірю,
свою  безмежну,  світлу  мрію.

Залиш  хоч  намір  буть  зі  мною,
дороги  різні  в  нас  з  тобою.

Невже  потрібен  я  тобі,
подумай  добре-так  чи  ні?

Мабуть  ти  прикро  помилялась,
якщо  хоч  трішки  закохалась.

Не  той  я,  хто  тобі  потрібен,
давно  вже  сам  собі  огиден.

Можливо  навіть  кимось  стану,
та  проти  долі  не  постану.

Коли  кохаєш  безнадійно,
коли  соромишся  постійно.

Себе  самого,  своїх  дій-
навіщо  мати  купу  мрій?

Чотири  роки  існувати,
життя  своє,  людей  псувати.

Не  хочу  я  так  далі  жити,
не  можу  я  тебе  любити.

Це  все  лиш  сон,  омана,  мука,
людські  надії  і  розлука.

Я  маю  те,  що  заробив,
а  Він  життя  моє  розбив.

Чомусь  нарешті  пощастило,
з’явилось  сонце,  що  зігріло.

Чому  ж  я  говорю  бездумно,
чому  мені  так  прикро,  сумно?

Не  знаю  і  не  розумію,
за  що  отримав  я  надію?

Одну  отримав,  інша  зникла,
а  ти  у  душу  мов  проникла.

Невже  любов  така  безжальна,
чи  може  ти  така  звичайна?

Стою  над  гаєм  -  прислухаюсь,
мовчать  дерева,  я  вагаюсь.

Чи  стане  легше,  чи  змінюсь,
чи  може  долі  підкорюсь?

Та  ні-я  знаю  ти  чарівна,
ти  і  принцеса  і  царівна.

Володарка  вогню  й  води,
все  найдорожче  тільки  ти.

Сонце  й  вітер  підкорила,
та  тільки  долю  не  змінила.

Але  здолаєш-час  ще  є,
вона  краси  не  розіб’є.

Ти  будеш  квітнути  мов  сад,
неначе  щастя  водоспад.

Для  мене  легше  сумувати,
ніж  знати,  мріяти,  кохати.

Скажи  навіщо  ти  так  близько,
як  птах,  шо  пролітає  низько?

Лиш  тільки  руки  простягнути
і  можна  щастя  мить  відчути.

Лише  про  тебе  мрії-знай,
поруч  з  тобою  був  би  рай.

Для  мене  він  на  самоті,
давно  нестерпні  стали  дні.

Для  мене  ти  –  зв’язок  з  майбутнім,
омріяним  і  незабутнім.

Хоча  думки  до  тебе  линуть,
на  це  ніхто  невзмозі    вплинуть.

Тому  я  житиму,  як  жив,
а  ти  окраса  хмурих  днів...

для  Г.І.С.

1998-2007

адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959671
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.09.2022
автор: Great Shadow Koala Wild Grizli (GS K.W.G.)