Не менший, бо в багрянці виник я
Західним днем із того, що ти звав
найодинокішим ефіром, я був не менший.
Яким єлеєм свою бороду мастив я?
Який грім гімнів переповнив мої вуха?
Яким був океан, який котив крізь мене приплив?
Моя уява пролила цей золотий єлей,
І мої вуха творять гімни, які чують.
Я сам був берегами цього океану:
Я був тим світом у який прийшов, і що я бачив
чи я чув чи відчував, не виникло б без мене;
І я вважав себе найбільш реальним, найбільш дивним.
[b]Wallace Stevens TEA AT THE PALAZ OF HOON[/b]
Not less because in purple I descended
The western day through what you called
The loneliest air, not less was I myself.
What was the ointment sprinkled on my beard?
What were the hymns that buzzed beside my ears?
What was the sea whose tide swept through me there?
Out of my mind the golden ointment rained,
And my ears made the blowing hymns they heard.
I was myself the compass of that sea:
I was the world in which I walked, and what I saw
Or heard or felt came not but from myself;
And there I found myself more truly and more strange.
адреса: https://www.poetryclub.com.ua/getpoem.php?id=959663
Рубрика: Лірика кохання
дата надходження 14.09.2022
автор: Зоя Бідило